З обкладинки та назви цієї книжки – «Українка по-американськи» — можна подумати, що це історія про пошук українською дитиною місця в американському суспільстві. Про це, звісно, теж. Та найперше вона про порозуміння, якого прагнуть досягти представники декількох поколінь. Марія та її батьки шість років тому переїхали до Америки. Тут дівчинка ходить до школи та має друзів, тут народилася її молодша сестра Юля. Марія швидко сприймає звичаї її американських подруг – легко вдягатися, спати без підковдри, ходити на сліповер. Це час від часу стає предметом суперечок – батьки ж бо дещо консервативніші. Так само як і в будь-якого підлітка, світ навколо Марії безповоротно змінюється. Подруги дитинства набувають нових звичок та рис характеру. Оточення стає більш вимогливим до дорослішої дівчини. Щоби впоратися з усім, Марія має знайти з родичами спільну мову та отримати їхню підтримку. Постійні розмови в родині, як на мене, роблять цю книжку взірцем стосунків «батьки-підліток». Герої «Українки» багато говорять між собою. Після кожної, навіть найменшої суперечки, вони намагаються дійти згоди, вибачитись і зрозуміти одне одного. А ще в цій історії змінюються обидві сторони – підліток і батьки. Марія має подорослішати, зрозуміти минуле своєї родини й навчитись приймати обґрунтовані рішення. Батьки ж повинні почути свою доньку та в дечому поступитись її «американським» вимогам. І наостанок декілька цитат з цієї підлітково-бунтарської і водночас лагідно-родинної історії: «Знаєш, десь класі в сьомому, – розповідала тоді мама, – ми з найближчою подружкою стали віддалятися одна від одної. Ми дружили з третього класу, відколи вона перейшла до нас у школу. Завжди ходили на уроки й разом верталися. Часто бували одна в одної в гостях. А потім якось усе змінилося. Я не помітила, як і коли. … Мама тоді казала, що це нормально, коли одні люди віддаляються від тебе, а інші стають ближчими. Змінюються інтереси, змінюється й коло спілкування. Але Марії здавалося, що вони з Клої завжди будуть разом.» «Марія зривається на крик. До неї підходить мама. – Ну… ну… маленька моя! Марія зиркає на неї спідлоба: теж мені, маленьку знайшла. Мама гладить її по голові. – Доню, от часом ти така маленька… Як Юля. Марія знову на неї несхвально зиркає. “То будеш мене заспокоювати чи знову про Юлю байки розповідати?” – А буває, здається, ніби ти вже майже доросла… Марія ледь стримується, щоб не закотити очі. Ну як таке стерпіти? – А потім щось як учудиш! Наче тобі не дванадцять, а чотири. Мама всміхається. І Марії вже не хочеться супитися. Не хочеться навіть ущипнути Юлю, коли вона прибігає обійматися. Марія її також любить. Хоча вона й капосна. Часом.» «Розумієш… – мама зітхає. – Важко приймати щось нове, якщо ти інакше жила цілих тридцять років… Непросто викорінити те, чого тебе вчили з дитинства. Навіть якщо розумієш, що ті правила не завжди вдалі чи просто застарілі… Але я також намагатимуся… Намагатимуся більше прислухатися до тебе… Для мене дуже важливо, щоб ми з тобою розуміли одна одну…»