Пробратися через початок роману було складно. Ось начебто добре написано, цікаво. Тільки незрозуміло про що. Начебто не відволікалася, але суть наполегливо вислизає. Оповідач починає історію і відразу втрачається в ліричних відступах, вихоплюючи інформацію з різного часу і про різних членів свого сімейства та їх знайомих. Якийсь час запитуєш себе: до чого тут Сван?, але потім дізнаєшся, що одна з двох доріг, якими можна прогулятися від маєтку Марселя, якраз веде у бік Свана. І тут уже можна заспокоїтись. Ось він, зміст назви. Книга - потік свідомості, що проходить через голову героя під час прогулянки. І сенсу тут не більше, ніж біля стільця, подарованого бабусею Марселя родичам. Гарно, але сідати не можна. А потім бац. І начебто починає вимальовуватися сюжет. Навіть дещо. Тут і історія про те, як людина з душі компанії стає практично персоною нон грата у пристойному суспільстві. З яким уже начебто й спілкуватися непристойно, але й зовсім відвернутися поки що соромно. Історія хворого кохання. Сліпого кохання. Коли продовжуєш виправдовувати людину лише через світлий образ у своїй голові, незважаючи ні на що. Історія про мистецтво. Мистецтві у суспільстві та в житті кожної окремої людини. І взаєминах між людьми на ґрунті мистецтва. Але загалом це історія про себе. Про сприйняття світу через свій суб'єктивний погляд та себе через погляд на світ. Дуже цікавий досвід. Продовження циклу точно читатиму.