Високо професійна, аналітична література. Яка глибоко розкриває тему в першу чергу з наукового погляду і дивиться на проблему не з боку дешевої популярної психології, а всебічно розглядає історію, сьогодення та майбутнє дислексії в сьогоденні. Коментатору Вікторії Зейкан хочеться відповісти, що Українська наука та суспільство роками закривало очі на цю ситуацію та писало фейкові та плагіатні статті та наукові "праці" для особистого корупційного кар``````єризму і нічого не робило для цих дітей та й не буде робити.

Не рекомендую читати навіть ворогам цю книгу. Чому? Авторка порівнює систему навчання у Британії та Україні, проте !!!приклади надає з СРСР. Агов?!? Ви серйозно? Минуло 30 років, а ви нічого не зазначили про Національну академію наук України, жодного кандидата чи доктора наук які писали роботи з дисграфії, перелік тренінгів чи конференцій, назви і посилання на зошити для корекції. Навіть класифікацію і корекційну роботу не розглянули. Для вас існує тільки Лурія. Немає межі досконалості. Нам ще багато працювати, проте після цієї книжки хочеться лягти і вмерти. Відчуття, наче книгу писала студентка або ображена мама.