З перших сторінок я була у захваті від образу головного героя -- 14-річного Петрика із села Семенівка, який внаслідок важкої хвороби пересувається за допомогою візка. Разом із мамою хлопчик поїхав до столиці, щоб взяти участь у соціальній програмі від Мистецького Арсеналу для дітей з різними фізичними можливостями, але спільним прагненням пізнавати і вчитись допомагати. Найбільша пристрасть Петрика це книжки. У себе вдома він зібрав цілу бібліотеку, директором якої гордо себе називає. Також досить захоплюючим мені здалося те, що в книзі подано багато корисної інформації з історії, а саме про античну культуру України, оскільки ця тематика цікава мені ще зі школи. За сюжетом Петрик та Оля відвідують розкопки залишків трипільського поселення і навіть частково беруть участь у їх дослідженні. Усі історичні відомості подані в ненав’язчивій та зрозумілій манері, а більш детально та енциклопедично інформацію можна почитати у виносках на полях. Окремим плюсом є те, що до усіх стародавніх пам’яток, які згадуються у тексті, відповідно розміщені їх фотографії. Не дивно, що після прочитання книги в мене залишилося враження ніби я повноцінно відвідала історичний музей. На мою думку все ж таки «Тридцять перший меридіан» це скоріше книжка для дорослих. Дітям, як мені здається, буде важкувато зрозуміти та осягнути внутрішні переживання хлопчика про власне місце в світі, його болісне сприймання своєї важкої хвороби: «Намагаюсь віднайти сімбіотичну рівновагу з природою, шукаю за що мені в житті ухопитись. Якби не цей клятий візок...Бац!!! І все шкереберть!». Але на мене дійсно великий вплив справило те, як Петрик старається у повній мірі реалізувати себе, використовуючи усі надані йому можливості. Залюблений у життя, не дивлячись на труднощі, він прагне дізнаватися щось нове та не боїться спробувати підкорити цей світ. Його власна жага до саморозвитку стала моєю персональною мотивацією і я справді ніби здобула новий подих для того щоб повірити в себе, знову полюбити цей світ та почати рух уперед. «Крізь сторіччя плетуться-вишиваються тонкі грані, що міцно тримають цей світ добра. Спорідненість душ стверджує єдність людства у прагненнях та мріях, бо кожне наше сходження – рух уперед і крок до пізнання. Щасти!»

Є люди, якими можна захоплюватись, а є діти з яких можна брати приклад дорослим. Петрик — чотирнадцятилітній паралізований парубок, проте уже директор сільської бібліотеки, Оля - п'ятнадцятирічна дівчина, волонтерка Мистецького фестивалю — там герої і знайомляться. "П’ятнадцятилітні капітани книжок" — кажуть вони про себе в романі. Образ юного директора бібліотеки змальований з реальної особи - Дмитра Ружевича, про це вказано у передмові. Чому ж Петриком й Олею варто захоплюватись? Для мене відповідь очевидна. Петрик переживає і так непростий підлітковий період на інвалідному візку, кажучи про себе "Сиджун-почекун якийсь" — це дивувало мене найглибше. Хлопець з особливими фізичними вадами вміє кепкувати над ними і ще й жити повноцінним життям: їздити на фестивалі, колекціонувати книги, організовувати роботу в бібліотеці, занурюватись в пригоди і знаходити нові знайомства — тобто, робити все те, на що інколи не наважуються фізично здорові люди. Це вражаюче, захоплююче бажання жити і відчувати зовнішній світ. А Оля... а що Оля? Я б однозначно хотіла мати таку Олю у своєму оточенні, щоб вона могла і мене підтримати у важку хвилину, щоб і мене вона могла розсмішити там де хотілось би плакати, щоб і зі мною вона могла розділити особисті переживання. До Олі я відчула особливу емпатію, бо за свій вік я теж встигла потоваришувати з людиною на інвалідному візку і можу сказати, що така дружба не є легкою. Потрібно мати не аби яку силу духу і внутрішню врівноваженість, щоб бути опорою для такої людини до останнього. 31 меридіан - це історія не лиш для дітей та підлітків. 31 меридіан - це історія про наснагу до життя, якої інколи так не вистачає навіть дорослим.