Книга Ти наче камінь їла

5
1
Код товара: 1414630
Формат
Товар участвует в таких промо:
Язык книги
Издательство
Год издания
Описание книги

Книжку-репортаж «Ти наче камінь їла» присвячено війні в Боснії та Герцеговині 1992–1995 років. Войцех Тохман оповідає про повоєнний час, коли група науковців на чолі з доктором Евою шукає масові поховання мусульман, убитих під час «етнічних чисток». Рідні загиблих їздять за експедицією, маючи надію в якомусь із численних могильників знайти останки сина, чоловіка, брата, батька… – і пригадують, переповідають, наче щодня заново переживаючи свої трагедії.

Репортаж як жанр не передбачає метафоричного письма й гучних слів, він визнає лише факти. Тому в Тохмана лунають тільки голоси очевидців. Лячно й моторошно переходити від розділу до розділу, кожен наступний рядок містить несамовите передчуття жаху, острах ступити на заміноване поле, перечепитися за тіло чи кістки, які ще не розпізнала доктор Ева.

Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990 року до 2004-го працював репортером Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам.

Характеристики
Издательство
Количество страниц
120
Доставка
Указать город доставки Чтобы видеть точные условия доставки
Варианты оплаты
Оплата карткою онлайн (через сервіс LiqPay)
Оплата карткою "ДІЯ єКнига (виплата на 18-ліття) - 998,40 грн"
Отзывы
5
1
Тетяна Дрожевська
15 сентября 2022 г
Тоненька беземоційна книжечка, яка викликає вибух емоцій..
Маленька книжка яку страшно читати. В ній просто сухі розповіді, про які можна було б сказати, що вони беземоційні, але ця беземоційність – це результат пережитого і перегорілого, коли просто треба далі жити… Молодий польський журналіст Войцех Тохман протягом двох років супроводжує науковців, що займаються екскугаміцією та розпізнаванням загиблих в результаті війни у Боснії і Герцоговині 1992-1995 років, під час якої серби влаштували етнічні чистки мусульман. Війна закінчилася. Але ті хто її почав, так і не прийняли свою вину в ній. У них винні не вони. «Хто в цьому винен? – питає директор Маркович (керівник центру соціальної допомоги в сербській Іліджі) . – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий порядок…. Ми виробляли зброню, були конкурентами для усього світового ВПК. І нам улаштували війну». Хтось прийшов і улаштував війну – змусив напасти на іншу країну й чинити геноцид… Війна закінчилася, але розмовляти про свої біди і нещастя з сербів готові тільки жінки, - це вони контактуюсь з державними і міжнародними службами, журналістами та різними гуманітарними місіями. Виключно жінки та діти, а чоловіки панічно тікають, тільки побачивши людину з фотоапаратом - ануж-бо його по фото впізнає жертва, яка дивом вижила… Війна закінчилася, і ті, хто вижив, намагаються віднайти своїх загиблих і пропавших безвісти родичів. Комісія з ексгумації знаходить (бо найчастіше масові вбивства робилися таємно) і розкопує могили та детально вишукує все до найменшої речі – можливо саме за намистом, черевиком, шматком светра, пряжкою можна буде ідентифікувати своїх рідних…Так, війна закінчилася, але вона продовжується. Люди вимушені жити поруч – і колишні кати, які так і не були покарані і колишні жертви. Це життя поруч – воно неможливе, воно страшне, воно розриває зсередини. Хтось беземоційно розказує, як її дочку колись забрав, знущався з неї і розстріляв її колишній хлропець-серб, хтось інший – як його батьків-мусульман здавали сусіди-серби, бо потрібен був вільний бунинок, як… Про це неможливо читати. Написано відстронено, без емоцій, власних висновків і оцінок – просто сухий переказ баченого і чутого, і від цього іще болючіше. І нас очікує те ж саме – бачити непокараних катів, жити поруч з тими, хто був ніби добрим сусідом, але потім твій будинок чи інше майно виявилося для нього більш цінним, ніж твоє життя … Жити поруч з тими, хто нізащо не сприймає власної вини у вчиненому – винні інші, світовий порядок чи щось іще, але не він, не вони… Назва книги по-своєму страшна: жінка-мусульманка розповідає Тохману, що до неї кожної ночі приходить її закатований сербами чоловік, вона вже й не хоче з ним бачитися, просить не приходити до неї, а він все рівно кожної ночі у її сні.а А вранці син їй каже, що вона всю ніч знову скриготіла хубами: «Ти наче камінь їла!». – каже син. Ця книга – класика світового репортажу. Вищий пілотаж. Так і мають писати журналісти – без емоцій, без оцінок, без особистих нашарувань. Тільки те, що бачиш і чуєш. Це та якісна журналістика, якої так не вистачає Україні. Не можеш читати, бо від болю і несправедливості стикається все зсередини. І не читати не можеш…
Возникли вопросы? 0-800-335-425
Cвязаться
300 грн