Я так чи інакше знайома мало не зі всіма роботами Кінга. Серед всього розмаїття творів «Відчай» та «Регулятори» здавались мені найбільш жорстокими. Особливістю цих двох робіт є взаємозв’язок. Це історія з одними й тими ж героями й антагоністом , яка сталася ніби в паралельних усесвітах. У центрі подій «Регуляторів» опиняється провінційне містечко, жителі якого стали мішенню для напастей тисячолітнього й залежного від телевізора демона Тека, який протягом довгого часу таївся в тілі маленького хлопчика, що став ідеальним сосудом для біса. Сама по собі ,історія доволі кривава й емоційна. Тут є багато героїв й багато переживань, але через не надто великий обсяг (й часті смерті ) розкритися вони не встигають. Це створює враження форсованості, що негативно впливає на враження. Концепція самої історії й те , як Кінг пропрацював дії головного антагоніста доволі захоплюють. Тек чимось віддалено змахує на Пеннівайза, який так само живиться страхом і смутком людей, хоча останній робить це більш витончено. Хоч я й вважала цю роботу чи не найстрашнішою серед інших романів Стівена, але насправді , вона такою не виявилася. Так, тут багато жахаючих елементів, але їх надмірна концентрація на кожні десять сторінок псує враження. Персонажі мруть як мухи, більшість не встигаючи ніяк розкритися, тому особливого жалю чи переживань це не викликає. Як на мене, якби роман був більш об’ємним, це ю зіграло книзі на користь й зробило б історію більш сприйнятливою для читача.