Дуже люблю творчість Джерома Девіда Селінджера і дуже люблю цю книгу. Коли мене запитують, у чому ж особливість цього роману, що його усі обговорюють, він завжди у списках найкращих книг, які радять до прочитання, то я не знаю, що відповісти. Начебто, звичайна собі підліткова історія такого собі бунтаря Голдена Колфілда, якого виганяли (або він сам йшов) з кількох шкіл, який не любить фальші та нещирості, а сам бреше, який має шкідливі звички, часто вчиняє необдумано... Що тут цікавого? - запитаєте ви. Для того, щоб відповісти на це питання, потрібно тільки читати. І тоді ви можете зрозуміти Голдена. Голдена, який любить свою сім'ю. Який уміє кохати. У якого добре серце. Який завжди прийде на допомогу тому, хто цього потребує. Який намагається бути щирим перед самим собою, розбиратися, що йому підходить, а що ні. Ця історія про Голдена Колфілда, який аналізує та розуміє більше, ніж його однолітки (або намагається зрозуміти) і від цього часто відчуває себе самотнім... Книга дуже подобається! Рекомендую!

Читала цю книгу разів три, одного разу в російському перекладі, але він значно поступається українському! Чудова книга! Не погоджусь з тими, хто віднесе цю історію до підліткової літератури, адже в ній «заховано» набагато більше, аніж просто проблеми юнака, якого знову «виперли» з чергової школи. Дуже щира, зворушлива історія, особливо коли річ торкається загиблого брата Голдена і його відносин зі своєю маленькою сестричкою Фібі, яка ладна покинути батьківський дім і податися з ним невідомо куди, аби тільки бути поряд зі своїм братом. Читається все просто на одному диханні, сторінки самі ведуть тебе одна за одною, такою легкістю можуть похизуватися далеко не всі книги. Наповнена і гумором, і серйозністю, і душевністю, і сумом – ця книга стала однією з моїх найулюбленіших, як і мільйонів інших людей у всьому світі. Раджу її прочитати абсолютно всім. І кінець, який може здатися незрозумілим і незавершеним, викликав у мене щирі сльози, варто тільки справді відчути Голдена і зрозуміти всю глибину його почуттів... «Як тільки ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче й ближче підступати — певна річ, якщо справді цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить і підбадьорить. Багато, дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і душевну скруту, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто з них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чого навчишся — якщо, звісно, схочеш. Так само, як інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш їм що сказати».

- За що? Перші слова, які виникають після прочитання книги. - За що вона має таку славу? Я настільки здивований після закінчення книги. - І це все? А, можливо, буде точніше - слава Богу, це все... Ця слава, як на мене, якась надумана. Чи пропіарена. По іншому я її трактувати не можу. Я зовсім не розумію за що. Можливо я не в тому віці її прочитав. Можливо я вже завеликий для неї. Та головний герой відверто мене дратував (хоч би не бути схожим на нього). Такого згустка нервів і роздратування, яким являвся Голден, годі й шукати. Його геть все дратувало. Все і всі. Звісно і депресивні думки з натяком на суїцид не дивні. Гадаю цей роман, в більшій мірі, автобіографічний. Як до Голдена, так і до Д.Б., його брата. З Д.Б. перегукуються згадки про армію, в якій служив сам Селінджер, і про депресію, яку він відчував. Післявоєнний синдром. Із Голденом період навчання. Селінджер теж ніякого вищого закладу не зміг закінчити. Він виклав свої переживання тих років, написавши таку от історію. Дратує і постійна лайка в романі, як от "каналія" і чортихання. Мене це тіпило. Не сподобалось і те, що немає в цього творі якого закрученого сюжету, чи якогось хоч сплеску. Все монотонно, як наче зустрілись з якимсь знайомим, до того ж, з далеким знайомим, і він розповідає історію, яка зовсім не потрібна, а йому просто треба вибалакатись. Хоча книга давалась легко, і прочитав я її швидко. Можливо, знову ж таки, через звичайнісіньку розповідь, яка ніяк не навантажує мозок. Тільки такий висновок я можу дати прочитаному. Та десь на останній третині твору я хотів його закинути. Просто стало від нього гидко. Не хотілось витрачати на нього час. Та все ж я осилив його, щоб дати вже повну йому характеристику. І взагалі, я зрозумів, аналізуючи свої враження від цього твору, що до нього я відчуваю те саме, що головний герой відчував до всього оточуючого. Добре що це тільки до цієї книги. P.S. Інколи я цих американців не розумію. За що вони ідеалізують? Як наче вони цим хочуть приховати якийсь комплекс неповноцінності. Що вони програють значущістю творів перед якимись країнами. Наприклад - Англією. І це таки так. Вони програють Англії.