Сюжет змусив меге переживату всю палітру емоцій, яку переживала головна героїня. А це означає, що я вмивалась сльозами мінімум три рази за читання. Так, наукові терміни дещо спантеличують, але й додають шарму сюжету (і відчуваєш себе трошки розумнішою). Рекомендую, бо книга обіймає.

Не довго думаючи, я обрала наступний роман Гейзервуд, бо це безпечна й перевірена опція. Це, власне, за що я люблю й одночасно критикую її книги — вони мають однаковий мотив: маленькі дівчата, що потребують великого сильного чоловіка, що дасть їм сили самим вирішити свої проблеми. Ще й нотка STEM-у, до якого я причетна і тому книги мають атмосферу знайомого й звичного крісла, в якому можна помарити про велике кохання. Теоретично, це кохання не стала для мене кращою книгої серії, як те обіцяли знайомі. Хоча, позитивні зміни є. Тут хоча б один з героїв навчився говорити словами через рот, а не дивитися здалеку сумними закоханими очима! Це перемога! Однак... мені все одно було некомфортно від деякої взаємодії героїв і їхніх вчинків та слів. Можливо, саме це було потрібно Елсі, можливо, це було правильно й мило з боку Джека, але... мені було ніяково, а іноді навіть брала злість, варто було уявити подібні ситуації зі мною. І так, звісно, я переношу це все на себе, бо я читаю ромком щоб вкрасти часточку кохання зі сторінок книги до свого життя. Самі персонажі, хоча мають інші проблеми (і я вважаю, що псих потреба Елсі прикидатися іншими та довге усвідомлення власної цінності прописана добре), але вони таааак схожі на типажі минулих героїв, що мені починає набридати. Ще більше приїлося, що кожна героїна постійно впевнена, що герой її ненавидить і мріє про її падіння. От ну щоб що? Я люблю як Гейзервуд описує перепитії всередині академічної сфери, сексизм (який щоб інші не говорили є і дуже сильний), суперництво (між галузями, університетами і тд), стару професуру, яка забагато на себе бере (усюди і завжди такі є). Видно, що сама Алі з цим знайома, тому їй вдається це легко й природньо. Але аспекти науки, про яку вона пише, здаються ніби заснованим на ТВВ, де головне накидати побільше жартів і термінів в побутовий кежуал діалог та в думки героїв. Можливо, люди, які справжі, тільки і живуть наукою вставляють згадки колайдерів у обговорення замовоення піци (це гіперболізоване порівняння, а не сцена з книги), але за свої роки спілкування з просто PhD та науковцями я такого не помічала. Говорити про роботу довго й багато - залюбки, між своїми пустити жарти - теж бува, але якось не 24/7. Тому деякі моменти книги відчувалися сіткомом про науковців з старанно прогугленими жартами. Наговорила стіки поганого, що підсумок мав би бути "мені не сподобалося". Але це неправда. Я проковтнула книгу за два дні й сиділа танула як зефірка на зізнаннях. Критичне мислення не дає мені сказати, що це вау круто, оригінально й фантастично написано. Але... навіть розуміючи недоліки, я насолодилася цим досвідом. Ні про що не жалкую.

Мені сподобались поневіряння головної героїні в академічному світі, було цікаво бачити майже цитування сутінок не у діалогах, я прочитала цю книгу доволі швидко, бо було цікаво, але я не можу позбутись відчуття ніби головний герой - це волога фантазія, а не персонаж з характером. У Джека є минуле, родичі, друзі, робота. Він ідеально пасує головній героїні - вказує на психологічні проблеми, допомагає їй розкритися, заспокоює коли це треба, годує, намагаєтся виправити наслідки свого вчинку, коли вона вказує на них. Але я нічого не можу сказати про нього, як особистість, крім того що він її кохає і любить фільми з бійками та машинами. Навіть, коли він поводится грубувато - це все одно мотивуєтся його закоханістю. Через те що я не побачила у Джекові живої людини, вся романтична взаємодія здалась мені невиразною.