Тарас Лютий — професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА і старший науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії імені Григорія Сковороди. Цікавиться питаннями філософської антропології, філософії культури, історії філософії. Куратор програми перекладів класики інтелектуальної думки «Філософія» (спільно з фондом «Міжвухами» та видавництвом «Темпора»). Грає в гурті «Четверо з Полонезу». Розробник і викладач декількох філософських курсів у «Культурний Проект».

Зацікавлення філософією у Тараса Лютого проявилося ще в період навчання у політехнічному інституті, куди він вступив після математичного класу однієї з київських шкіл. Його приваблювали література модернізму, некласична філософія та альтернативна музика. Тоді ж почалися перші музичні експерименти. Саме потяг до гуманітарних дисциплін і зумовив вступ до Могилянки, де Тарас студіював спочатку на кафедрі культурології, а потім і філософії. Приблизно в той період і з’являється проблема двійників, а точніше тоді, коли Тарас почав досліджувати феномен нігілізму.

Повернутися до теми двійників Тарас Лютий вирішив кілька років тому, розглядаючи її тепер як проблему ідентичності. Йдеться про становлення людської особистості, яка не може обійтися без власної трансформації, досвіду Іншого і Чужого, роздвоєння і утримання єдності своєї самості та багато інших аспектів. Нариси про природу подвійності, дублювання і множинності й увійшли в нову книжку під назвою «Двійник. Про природу дублювання і множинності».

Людина — істота мінлива. Вона безупинно перероджується, опиняється в нових умовах, постійно змушена звикати до них і освоюється. Когось думки про колишні чи майбутні зміни не надто турбують, а хтось, навпаки, прагне їх навмисно, кидається у вир можливого, хоча часом це доволі болісний процес. При цьому кожній особистості властиво «розмножуватися» на силу-силенну власних двійників (не обов’язково тотожних між собою). Чому ми не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними та нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємо себе від усього чужого й намагаємося окреслювати свої горизонти? Чому воліємо змінюватися, хоча вважаємо себе доконечно сформованими створіннями, чому відкриті до новацій, але часом уперті й не годні поступитися ні на йоту нікому і ні в чому, легко зачудовуємося тим, чого не вміємо, але не завжди визнаємо здобутків ближніх, наслідуємо стільки, хоч відбавляй, але наполягаємо на власній правоті, захищаємо скривджених, та не хочемо дати ради собі? В оцих багатозначних подвійностях ми й намагаємося знаходити себе.