Кожна книга Кея, з тих, що читав (а це дилогія "Сарантійстка мозаїка", а також "Піднебесна") - це щось неймовірне. Ці книги просто неперевершено передають дух і атмосферу конкретного історичного періоду і місця, які автор завуалював під іншими назвами і помістив у вигаданий, але настільки реальний світ. Не герої у Кея - найсильніша сторона, хоча вони дуже яскраві, і не мова, хоча вона надзвичайно багата, навіть не проникливість тексту. Суть, мабуть, в тому, що головним дійовим лицем в його книгах є сама епоха, дух часу, стиль життя, думок.... - той світ, який був, але якого вже немає. Ти відчуваєш, що те, про що ти читаєш було... і вже ніколи його не буде. Бо це минуле. Мертве минуле. Але наскільки ж воно яскраве! (особливо, в зображенні Кея). Єдиний мінус, як для мене, це надто явний акцент на дволикість церковних діячів (точніше - саме на дволиких діячах, при цьому не показуючи жодного щирого, мудрого і т.п.) і все більше вкраплювання в текст його творів гомосексуальних моментів і зосередження на них уваги (чим пізніший твір, тим цього більше).

В останній третині книги дуже сильно роздратували авторські рішення щодо сюжету. Тут навіть персонажів не можна звинуватити у дурних вчинках, лише "автор порішав (порішив)". Сарантійська мозаїка мене зачарувала, ця ж книга... нагадувала на початку живу яскраву ватру, що перетворилась наприкінці на якесь драглисте місиво.