Короткі теплі розповіді про життя автора, про Україну. Книжка має у собі щось незвичайне.

Уважно прочитайте анотацію-рев’ю Олександра Бойченка на початку книжки. Дуже влучна. Замість класичної короткої анотації три невеличких реакції. Збірка 34 есе. Є серед них маленькі оповідання. Філософські спогади про минуле. Філософія тут не в загальному сенсі, а індивідуальна (сам Прохасько в інтерв’ю пояснював). Використовує цікаві слова, більш притаманні Галичині (мряка, шарга тощо). В першому ж есе «Майбутнє буде давно» короткими реченнями перераховує як жили колись, мабуть в дуже ранньому дитинстві автора, який встиг поспілкуватися і запам’ятати тих, хто народився на поч. ХХ ст. Цікаво про культуру тіла. Пан Тарас смачним детальним описом відтворює запахи, речі, світло, погоду, теми розмов, які його супроводжували в дитинстві, часті дощі в Прикарпатті. Якісь елементи нагадують опис тієї ж Галичини від Софії Андрухович, лише там йшлося про поч. ХХ ст. Навіть гру в бабінтон (у Львові казали бамбінтон) в наших побутових умовах описує настільки вже детально, настільки іронічно і спостережливо, що якісь там індонезійці чи данці (найкращі професіонали) і не зрозуміли б, що йдеться про той же вид спорту. В чому суть назви, яка містить незакінченість. Мене вона наштовхує на те, що опис об’єкта повний, але чогось таки бракує, незрозумілим залишається, а що далі з тим, що було. Мені «Так, але…» сподобалася детальним описом переживань, рефлексій, спогадів. Наприклад, схожі з автором алюзії на тему зльоту літака, коли в перші хвилини підйому в повітря можна розгледіти місто чи територію з незвичного рідкісного ракурсу. Пізнавальним було есе про те як непосаджені радянські дисиденти в Галичині збиралися на природі, де могли про щось поговорити, подискутувати. До цього навіть не уявляв як вони могли десь збиратися і відносно вільно обгорювати якісь теми культури в 1960-80-х. Книжка насичена картинами Олени Придувалової, тому «чистих» сторінок для читання тут близько 120. На неповних 3 години читання. Картини не є ілюстраціями. Це образотворчі рефлексії митчині на фрагменти прочитаного тексту збірки.

На цю новинку чекали довго і з нетерпінням. Поціновувачів творчості Прохаська більшає з кожною його книгою, бо хто прочитав його хоча б раз, вже ніколи не розлюбить ціє унікальної заспокійливої манери оповіді та самого оповідача, вдатного розповідати про все на світі просто і з глибокою життєвою мудрістю. Почну з того, що нова збірка короткої прози "Так, але..." - це просто красива книжка. Її хочеться тримати в руках, гортати, переглядати, торкатися, ну і, звісно читати. Візуальна складова в цьому виданні дуже важлива: яскраві художні роботи доповнюють сказане автором і творять самобутню атмосферу його книжки. А тепер до змісту. Назва його відображає щонайкраще: стверджувальна частина "Так" немов би наводить нас на думку про якісь усталені і звичні речі, а заперечна "але" натякає на те, що речі ці мають й інший бік, і поглянути на них можна по-іншому, від чого зміниться їхнє значення, роль цих речей в нашому житті стане зовсім іншою, а незначні на перший погляд деталі можуть мати насправді вагоме, а то й вирішальне значення в певних ситуаціях. Книжка "Так, але..." перемогла в номінації "Есеїстика" престижної премії "Книга року ВВС-2019". Тож слідом за читацьким визнанням не забарилось і визнання експертне. Я ж вважаю, що творчість Тараса Прохаська зайвої реклами не потребує і є цілком самодостатньою для тих, хто справді вміє цінувати справжнє.