Поки думала, як почати цей відгук, то в голові крутились пафосні фрази: "ця книжка має бути у кожного", "ви повинні прочитати цю книгу", але насправді мені б хотілося, щоб мені так викладали українську літературу у школі. Щоб письменники були живими людьми, з своїми помилками і здобутками, амурними справами і сусідськими чварами. Словом спустилися з письменницького Олімпу і стали звичайними людьми, а не непогрішними портретами в підручнику. Ця книжка це дає. І ще набагато більше! Не всі знають, що в Києві був побратим харківського будинку Слово - Роліт (робітники літератури) (совок і його пристрасть до скорочень). Тут також жили письменники, музиканти та інші представники творчих професій. І як пожильцям Слова, було їм несолодко, бо чорний воронок часто навідувався до їхнього підїзду. Перші розділи присвячені самому будинку, а далі автори приділяють увагу іменитим пожильцям. Тут дуже багато фактів з особистого життя. Наприклад, Улас Самчук тричі намагався незаконно потрапити до Києва, а коли нарешті оселився в столиці, то розбив сімю, безтямно закохавшись у заміжню жінку. Дружина Остапа Вишні була на 13 років молодша за письменника, їздила за ним по таборах і 10 років віддано чекала з заслання. До речі Остап Вишня встиг пожити в обох письменницьких будинках, щастя це йому принесло мало. Або можливо ви б хотіли знати чиєю творчістю надихнувся Булгаков створюючи Майстра та Маргариту? Автори не надто об'єктивні в своїх судженнях, але вони і не намагаються такими бути. Стараються відобразити реальну дійсність того часу, або ти прогинаєшся під систему, або вона тебе перемелює. Загалом більше розумієш, чому в ті часи боялися власної тіні і не будували планів на майбутнє. Бо сьогодні ти складаєш розстрільні списки, а завтра опиняєшся в них сам. Хоча в непогрішності Тичини автори мене так і не переконали. Для себе запланувала перечитати Собор Олеся Гончара (який був за крок до отримання Нобеля, між іншим) та прочитати Майстри часу Івана Кочерги.