У книзі зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому (кого з речами, кого — геть без нічого); про досвід перебування в тюрмах (по кілька місяців); про важку дорогу до Сибіру в товарних вагонах (де волосся примерзало до стін; де не давали води, а їсти давали баланду; де не було туалету й люди ходили в дірку в підлозі, яку самі й прорубували; де померлих просто викидали з вагонів, не ховаючи, і якщо це були діти, матері рвали на собі волосся); про життя в бараках (з блощицями, від яких подушка була зранку в крові; у тісняві, холоді, голоді) чи спецінтернатах; про виживання в нелюдських умовах заслання й каторжної роботи. Це не художня книжка. Це спогади. Документалістика. Яку авторка записала так, як почула. Є історії більш “художньо” розказані, є зовсім прості, спогади уривками. Деякі читати легше (саме через стиль викладення), деякі — складніше. Але це точно не так книжка, яку читаєш і не можеш відірватися. Навпаки. Прочитав кілька історій — і відклав. До наступного разу. Спочатку я не думала, що подолаю книжку до кінця. Але щось підштовхувало мене продовжувати. Навіщо? Навіщо мені читати, як страждали ці люди? Мабуть, щоб не згасав вогонь ненависті до тої радянщини, яку дехто досі згадує з ностальгією. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до людей, яких оголосила «ворогами народу» за інколи абсурдними та антигуманними звинуваченнями, приписуючи їм та їхнім дітям статус ворогів народу. Щоб знати, як їм не давали жити у себе вдома, працювати на землі. Як не давали жити нормально в Сибіру. Як ускладнювали життя після повернення. Мене вражає, як людина взагалі могла витримати те, про що розказують ці вижилі люди. Але чоловік на моє таке зауваження сказав, що деякі вижили, але скільки ж померло і не змогло нічого розповісти. Ми і так уже знаємо (це показала й теперішня війна), що українці везуть дім із собою: починають саджати городи, де тільки можна; облаштовувати оселю; готувати свою їжу; шукати й знаходити способи виживати, підтримуючи одне одного. Як матері роблять усе, щоб їхні діти вижили. У багатьох історіях є спогади про постійно п’яних росіян та про їхніх дітей, які не хотіли вчитися, тоді як вивезені діти ходили по кілька кілометрів до школи, навіть взимку у страшні морози, по снігу, і добре вчилися. Як багато вивезених дітей після повернення продовжили здобувати освіту й працювати. Як намагалися зберігати традиції, як всіма правдами і неправдами намагалися уникнути піонерських краваток, як берегли мову й вивчали наново, якщо забували через навчання російською. У геть нелюдських умовах. В голоді й вічній мерзлоті. Берегли своє. Лишалися людьми.