Ну не могла мене не зацікавити книга з такою назвою! Ця невеличка збірка оповідань - літературний дебют ісландської письменниці Фріди Ісберг (яка, до речі, ще й роман встигла уже написати - буду чекати на нього в українському перекладі, бо у авторки є талант, як на мене). До цієї збірки увійшли кілька невеличких оповідань, які справили на мене доволі потужний емоційний вплив. Так просто писати про доволі глибокі теми - це ще треба вміти. Взагалі, рецензувати збірки оповідань доволі складно, тому що якісь оповідання подобаються більше, якісь - менше. Але у випадку зі "Сверблячкою" це буде доволі просто, бо мені сподобалися вони усі. Авторка пише на абсолютно різні теми, які є доволі актуальними для сучасних молодих людей, не лише у її рідній Ісландії, а й у всьому світі (привіт, глобалізаціє!). Фріда не оминає складні теми, а навпаки, наче спеціально їх вишукує - релігія і віра, самооцінка, фемінізм, кохання і прагнення партнерства, самотність, стосунки між батьками і дітьми. Думаю, кожен знайде щось на свій смак. Це було доволі емоційне читання. Просте і водночас глибоке, таке, що змушує щось повідчувати і над чимось поміркувати. Люблю, коли так. Рекомендую.

Неймовірно книжка, перш за все тому, що викликала у мене досить дивні й протилежні почуття. Я дуже люблю коротку прозу, але коли взялася читати цю книжку, то одне оповідання могла подужати за три-чотири дні. Прочитала ¾ книжки і здалася, заховала поглибше у шафу. Усе в цій книжці дратувало, видавалося гидким. І як про таке і так можна писати?! Та не минуло й місяця, як я швидко знайшла книжку на поличці і вирішила дочитати. Оскільки ну геть нічого не пам’ятала, то почала читати спочатку. І що? Прочитала за три дні, і книжка мені сподобалася! Перш за все, що треба відзначити, у книжці дуже багато психологізму. Авторка або від першої особи або від імені автора дуже вдало передає думки своїх героїв. Наприклад, питання недостатності сексуального виховання можна було б безособово розкрити, проте авторка подає це зі слів матері, яку шалено обурює те, як поводять себе її син і невістка. Що вони не надто турбуються тим, що коли вони кохаються, то у кухні поверхом нижче гойдається люстра. Хоча теоретично, чого вони мають цим турбуватися, вони ж можуть про цей факт елементарно не знати. Звісно ж, у всьому винна невістка – і в цьому персонажі близькі українському читачеві  Авторка поступово розкриває різні випадки життя різних людей. Якщо в одному оповіданні описує ставлення свекрухи до невістки (звісно ж, незадоволеної свекрухи!), то в наступному подає ставлення хлопця до його дівчини, несприйняття її світогляду. Особливість її поглядів на те, чи можна пісяти в спільному санвузлі, коли хлопець чистить зуби, або ж у ванні під час душу полягає не в тому, що так, напевно не можна, але я так робитиму, а в тому, що вона не ставить перед собою заборон. Авторка гарно зображує, яких підмін понять зазнають почуття, які врешті вичерпуються. Адже на початку оповідання хлопець і сам з радістю придумував назви пукам, а лише згодом, запасшись критеріями естетично-неестетично, почав злитися її вчинкам. В іншому оповіданні авторка дуже вдало використовує ненависну мені форму оповіді 2 особи однини. Перш за все гарно зображує суміш відчуттів п'яної героїні: тут її сковує страх, вона картає себе, що необачно подалася додому пішки, тут перебирає десятки номерів телефонів, намагаючись знайти, до кого б можна було подзвонити вночі, тут страхається чоловіка, що йде по її ж стороні вулиці, а ще хвилина – і думає, чи витягнула піцу з морозилки. Авторка дуже вдало передає, як працює мозок людини, як працює інстинкт самозбереження. І як усе ж люди ігнорують цей інстинкт, бо достатньо було приїхати додому на таксі, а не труситися 15 хвилин пішки. Інший випадок – буря емоцій героїні, яка знаходить на ноутбуці чоловіка порнографічне відео, переглядає його десятки разів і доходить висновку, що це чоловік знявся в ньому. У неї відсутні аргументи, але є віра, що це саме так. Інша героїня репетирує свій монолог до хлопця, якому планує запропонувати розійтися. Як аргумент – історія, коли мати дорікнула їй, що в неї два пальці подряпані-порізані, а саме: палець, на якому носять обручку, і палець, яким тицяють фак. Тож вона вирішує, що їй і треба вибрати саме між факом і одруженням. І вона вибирає фак. Це показовий сюжет, оскільки дівчина, навіть теоретично, не може вибрати одруження, якщо їй не запропонують заміж, тобто це не в полі її вибору. Проте вона може вибрати фак. Втім до останнього так і не зрозуміло, чи хлопець оповідачки повернувся додому, і вона його виголосила досить нудну і тремтливу промову, чи все ж обмежилася репетицією наодинці. Одне з найкращих оповідань – оповідання «Сім». Там оповідачка розповідає про цифру сім, яка так чи інакше присутня у нашому житті, і про тріщини на асфальті. Її оповідь безладна і досить схвильована. Та наприкінці оповідання стає зрозуміло, що йдеться саме про душевні тріщини, і героїня боїться втратити те, що має, тому єдиний вихід вбачає у тому, щоб утікати відразу, щойно відчує химерну загрозу. Легкість буття передає оповідання «Блакитні дні». Головна героїня розходиться зі своїм хлопцем, проте вони продовжують спілкуватися, він час від часу приходить із клубу до неї ночувати. Пояснити, чому вона розійшлася з хлопцем, вона не може. Одного разу вона звертає увагу на працівника фірми по утилізації сміття… Ні, тут немає історії того, як дівчина, що нещодавно розійшлася з хлопцем, закохалася в іншого. Тут лише описується, як виникає зацікавлення. Ніяких думок про «можливо». Він усього лиш запрошує її на каву, а чи розвинеться це у щось далі – на розсуд самих читачів. І останнє оповідання просто-таки мене приголомшило. Тепер я розумію, що саме воно було найкращим у збірці. На перший погляд здається, що оповідачка пише листа своєму теперішньому, тому видається неабияким зухвальством те, що вона постійно торочить йому про свого колишнього чоловіка. Потім виявляється, що вона пише листи (листи, а не листа!) своєму брату. Це неабияк зворушує. Врешті виявляється, що брат чотири роки тому помер, і писати йому листи – це така собі реабілітація, бо вона не може змиритися із втратою. І фінальний удар під дих, коли героїня пише, що брат був її близнюком. У мене самої є сестра-близнючка, тому почуття близнюків я дуже добре можу зрозуміти. Як я і зрозуміла всю книжку. Так, вона не для кожного. Специфічна, норовлива. Але якщо доберетеся і подужаєте, то не пожалкуєте.

"Сверблячка" - це збірка оповідань молодої і талановитої ісландської авторки, яка пише щоденні історії з життя звичайних людей. Оскільки, це "Видавництво", то я була готова, що отримаю якийсь шок-контент. Головні герої книги - це молодь 23-30 років, переважно самотні, рідше в стосунках, ще рідше з дітьми. Всі вони его... ні, не егоїсти, скоріше егоцентристи. Кожен думає лише про себе, про свої потреби, про своє задоволення. І от, здавалося б, людина, яка задовольнила певні свої потреби мала б піклуватися про своїх близьких, але ні... Не задовольняє дівчина - інша буде краща, не знайшли спільної мови з партнером - замінити, не вжилися із сусідом по квартирі - роз'їхатися, посварилися з подругою - то й нехай. Вони не вдаються до діалогу, не йдуть на поступки, не шукають компромісів. І ось ціле покоління таких егоцентристів існують/зустрічаються/працюють, але не можуть вжитися одне з одним. Як наслідок - самотність, замкнутість, втеча в соцмережі, депресія, суїцид. З іншого боку - батьки цієї молоді, які зовсім не розуміють покоління своїх дітей, чи то "недодорослих" чи "доросліток". Власне, чому мені не зовсім зайшла книга - я опинилася у віковій прірві між цими двома поколіннями, тому не змогла зрозуміти ні тих, ні тих. Звичайно, я намагаюся йти в ногу із часом, але точно не хочу вислуховувати від своєї невістки, що мій син не вдовольняє її в ліжку. Я з радістю допомагатиму доглядати онуків, але точно не хочу ділити квадратні метри з одруженими дітьми. Я готова говорити на складні, табуйовані теми, але в той же час хочу не знати всі інтимні подробиці з життя своїх близьких. Чесно кажучи, я не побачила абсолютно нічого зі скандинавської філософії. У більшості оповідань я впізнала своїх знайомих. По відчуттям, ніби читаєш антиутопію, але розумієш, що все це відбувається насправді, навколо тебе, і ти нічого не можеш вдіяти. Найбільше мені сподобалося оповідання "Профіль", головна героїня якого страждає інтернет-залежністю. Вона знає купу порад, як просувати свій профіль, як правильно зробити селфі, в який час викласти фото, щоб назбирати якнайбільше лайків. Добре, що дівчина усвідомлює свою залежність і звертається за допомогою до психолога. Власне його поради допомогли і мені... Сверблячка - це саме те відчуття, яке виникатиме у Вас при читанні цієї книги. Особисто мені, після більшості оповідань хотілося вимити руки з милом.