Магічно-реалістичний роман, у якому історія родини перетворюється на притчу про приреченість і пам'ять. Події повторюються, імена відлунюють одне в одному, а час рухається по колу, стираючи межу між минулим, теперішнім і майбутнім. Атмосфера водночас казкова й трагічна - диво тут буденне, а самотність передається у спадок разом із кров'ю. Насильство і кохання, війна і побут співіснують без пафосу, як частини одного життя. Текст вимагає уваги й терпіння, але винагороджує відчуттям завершеності й фатальної логіки світу Макондо. Це книга про те, як самотність може стати долею цілого роду - і як пам'ять, навіть коли вона зникає, все одно визначає кінець.

Я взагалі не можу зрозуміти як можна обожнювати такий опус ще й робити це так масово. Цей "шедевр на всі роки" та "бестселлер" є на мою суб'єктивну думку взагалі є жахливим романом. Тут автор зробив якийсь чи то вінегрет чи то солянку із романтики, містики, аморальності, розпусти, політики та додав сюди ще й буцімто вищі сили які в цьому беруть участь - це все названо "магічним реалізмом". Тому я взагалі не рекомендую навіть починати читати цей magnum опус щоб не витрачати свої дорогоцінні хвилини життя. І звісно сюди додається стабільно погана якість паперу від видавництва "Фоліо".

Це, мабуть, один із найлаконічніших творів у творчості Маркеса. Якщо відкинути магічний реалізм, яким такий знаменитий автор, тут маємо кристалічний, майже журналістський реалізм, що досліджує людську природу у всій її абсурдності і трагізмі. З першої ж пропозиції читач знає все: головного героя, Сантьяго Насара, буде вбито. Відомі і вбивці – брати Вікаріо, і причина – захист честі сестри. Здавалося б, навіщо читати, якщо фінал визначено? Але геній Маркеса в тому, що головне тут не «що», а «як». Як сталося, що про злочин знав практично все місто, але ніхто не втрутився? Як убивці, які не бажали крові, зробили все, щоб їх зупинили, але фатальний збіг обставин — чи загальна байдужість — спричинив трагедію? Це не детектив, а соціально-психологічний пазл, де кожен мешканець – його фрагмент. Один думав, що Насара вже попередили, інший був надто зайнятий, третій вважав погрози братів п'яним маренням. У результаті виникає моторошне відчуття фатальної невідворотності, яку створили самі люди, їхня пасивність, страх і сліпа віра в умовності. Роль року тут виконує колективну бездіяльність. Особливу гостроту розповіді надає питання: а чи був винен Сантьяго Насар?