В історії української реалістичної літератури творчість Івана Нечуя-Левицького займає визначне місце. Відомо, що розвиток художньої прози і, зокрема, великих епічних жанрів — повісті й роману — є важливим етапом формування національного мистецтва слова. Вийшовши на українську літературну ниву, Нечуй-Левицький блискуче розвинув зміст і форму невеличкого оповідання і дав перші зразки реалістичного романного жанру з сучасного життя.

Однією з домінантних ідей у творах Нечуя-Левицького була проблема людської душі. Митець гостро відчував віяння часу, зміни в людському світогляді, а тому намагався зрозуміти, хто чи що змушує народ занепадати. Національні та моральні орієнтири втрачало навіть духовенство, тому в «Старосвітських батюшках та матушках» автор показує формування в духовному середовищі антидуховних рис — егоїзму та злості, безпосередньо пов’язаних із втратою особистістю гуманістичної суті.