Книга дуже корисна і цікава, отримала від неї купу задоволення і зберегла кілька сторінок нотаток. Втім, беручись до читання, треба зважити на декілька моментів. По-перше, це фактично наукова монографія із антропології – у ній лише злегка полегшено виклад, головним чином за рахунок гумору. Знову ж таки, важливо: це англійський гумор – із абсолютно серйозним обличчям, безодня самоіронії, дууууже «джером джеромівський», щоб оцінити його, треба любити такий стиль, не впевнена, що він всім подобається. Що ж до монографічності – вона дуже помітна у структурі тексту: авторка виписувала поведінкові патерни у різних сферах життя і різних ситуаціях, до всього ж аналіз проводився за стандартною схемою. Оскільки йдеться про національний менталітет, логічно, що він проявляється знову і знову – куди ж він дінеться, характер ми носимо за собою, куди б не йшли. Тому англійський снобізм, наприклад, і зацикленість на ієрархічності, або саркастичне ставлення до всього і соціальне табу на патетику будуть проявлятися і під час відпочинку, і під час шопінгу, і під час політичної акції чи футболу. Авторка ці риси, відповідно, у кожному розділі і описує. Тому виникає стійке почуття, що «про це вже було» - ну ось, говорили ж про класові правила, коли йшлося про автівки, і коли про одяг, і коли про садівництво… Що, знову? Це «водіння по колу» цілком здатне дратувати, створюючи враження «надлишкового тексту». Я рятувалась тим, що паралельно читала інші книги, більш динамічні чи просто розважальні. Цю інколи відкладала, інколи маленькими порціями по кілька сторінок – але вперто і уважно студіювала, тому що втратити якісь цікаві думки було шкода. Якусь частину інформації доводилося уточнювати по словникам – що таке шиболети чи як це «лімінальна зона» або «фатична комунікація» (я ж вже казала, що книга – повноцінна наукова праця, так?). На якихось висновках чи спостереженнях піддакувала, на якихось – просто реготала вголос. Оця, наприклад «накрохмалена штивність» для опису національного характеру; далі з цього ж приводу: «англійцеві можна демонструвати три емоції: здивування, за умови, що воно виражається криком чи лайкою; лють – також у формі лайки; захват / тріумф, виражені так само». Або спостереження про маніакальну любов до домашніх тварин: виявляється, королівське товариство захисту тварин з’явилось раніше за товариство захисту дітей, яке явно було створено за зразком і подобою першого. Або про тата, який увесь час шкільної вистави фільмував на камеру не того баранчика – просто прекрасні спостереження, вихоплені професійним поглядом антрополога і описані з любов’ю (любов прихована під горою іронії – англійці не терплять пафосу, сентиментальність – туди ж). Отже, кому книга однозначно рекомендована: всім, хто в силу захоплень чи професійного інтересу цікавляться Англією і англійцями чи мають з ними справу. Тим, кому цікаві культурні особливості, осмислені на науковому рівні, особливо, якщо подобається легкий виклад наукової інформації. Тим, кому до вподоби англійський гумор та іронічний виклад. Навіть якщо ви не потрапляєте у ці категорії – все одно можна ризикнути і отримати цікавий і корисний досвід із цією книгою.

Стурбувавшись тим, що англійці втрачають свою самобутність у зв'язку з глобалізацією та великою кількістю імігрантів, намагаючись підтвердити неписані правила або спростувати деякі із стереотипів, англійка та антропологиня Кейт Фокс взялася досліджувати своїх співвітчизників. До справи підійшла ґрунтовно, вивчила та описала різні аспекти життя англійців і чим вони вирізняються серед інших народів та нерідко дивують інших та бентежаться самі, наштовхуючись на інші алгоритми поведінки. У книзі йдеться про вроджену сором'язливість англійців, про те, що їм складно розпочати бесіду з незнайомцем і тому вони так часто говорять про погоду. Що погоду критикувати дозволено тільки їм, а іноземцям зась (це ніби як можна щось зауважити про власних батьків, партнерів чи дітей, але сторонній людині таке зауваження на адресу рідних не пробачиться). Англійці полюбляють жити у власних будиночках із смужечкою газону чи чепурним рядочком квітів перед домом, але ніколи не сидітимуть, байдикуючи, на власному ґанку. А от задній двір може бути захаращений і захований високим парканом від сусідів. Знаєте, що у англійців тяжко розгледіти назву вулиці і номер будинку? Бо "мій дім - моя фортеця", і "кому треба - той знає де я мешкаю." Багато присвячено специфічному англійському гумору, причинам, чому англійці майже всі є завсідниками пабів та які там правила спілкування (дізналася, що англійці не залишають чайових, натомість можуть пригостити бармена випивкою). Існує табу на розмови про гроші. І чим вищий соціальний статус та походження людини, тим менше він чи вона хизуватиметься чи виставлятиме напоказ свої статки. Англійці описуються майстрами ниття і скигління, дуже ощадливими (я думала, що то ознака німців), грубуватими і невмілими у флірті й дуже несміливими у зав'язуванні нових романтичних стосунків, отака халепа. А без дози алкоголю з останнім взагалі біда. З недоліків: авторка схильна повторювати іншими словами те, що вже неодноразово казала раніше. Книжка на 600 сторінок у паперовій обкладинці не витримує навіть акуратного розгортання-читання усього двома людьми (точно не для бібліотек), корінець розлізся, треба клеїти. Виявилося, авторка книги є дружиною британського нейрохірурга Генрі Марша, книгу якого "Історії про життя, смерть і нейрохірургію" я читала.

Цю книгу мені порадили ще на Книжковому Арсеналі. Так, ще до карантину. 595 сторінок про життя англійців, котре Ви точно не знали. Тепер я знаю, як сходити в туалет. Я знаю, як почати розмову в пабі і чому туди варто ходити. Авторка підійшла досить цікаво до викладання матеріалу. З точки зору науковця. ЦИТАТА: Бен Донсон: «Мова видає людину. Говори, щоб я знав, хто ти» Ви знаєте англійську мову? От у мене було прям багато питань до декількох слів, При слові «туалет» (toilet), вище суспільство крутить носом або багатозначно перезирається. … правильно було б скористатись терміном «вбиральня» (lavatory). З наголосом на перше а, або «нужник» (Loo). А як говорити: серветка чи хустинка? Диван чи софа? Як пообідати? А приходите Ви в вітальню? А як назвати солодке? АААА! У мене прям голова закипіла ))) В книзі авторка подає цікаві аспекти культури англійців. Я про них ніде не чула. Книга надзвичайна! Дуже рекомендую тим, хто цікавиться іншою культурою та намагається вчиться англійську мову… як я ))