Почну з видання, на щастя я не купував цю книгу, а брав в бібліотеці, саме це видання Сонячної машини є просто жахливим з точку зору тексту, купа, просто безліч дурних помилок в словах, від яких починає трохи нудити. Спойлерів тут не буде, так що не бійтесь читати. Тепер перейдемо до самого твору. Я очікував багато чого від першого науково-фантистичного роману в українській літературі. І можна сказати, що мої очікування справдились. Я не належу до тих людей які не люблять Виниченка за його політичну діяльність і переводять ці погляди на його творчість, як на мене це не дуже правильно. Про Сонячну машину я почув на уроці української літератури, наша вчителька розповіла не дуже багато про нього, але я все одно зацікавився. І от влітку 2022 цей роман потрапив мені в руки. Читав я його досить довго, відразу кажу твір читається не дуже легко. По-перше я досить довго входив у твір, десь тільки на сторінці 150 я ввійшов в сюжет, не знаю чи тут проблема в мені чи в творі, але персонажів досить багато і потрібен час щоб розібратись хто до кого. Найцікавіше починається з сторінки так 200 і до самого кінця. В творі є все і досить розлога розповідь про Німеччину 20х, ієрархія тодішнього суспільства, рівень життя, політична культура і сформована опозиція, яка діє незаконно, під назвою Інарак. Також твір досить насичений любовними лініями, відносин батьків і дітей, лініями справжньої дружби. Весь сюжет твору закручується навколо самої сонячної машини, хоча в перший раз це слово в творі з'являється вже ближче до середини, раніше його шукати не варто. Сонячна машина змінює людей, змінює світ за дуже короткий термін, і змінює невідвортно. І якраз Виниченко показує нам, що відбувається після не дуже обдуманих рішень, коли кінцевий намальований в голові світ є алогічним і зовсім не відповідає тому що вийде насправді. Багато хто каже що Виниченко в цьому творі показує наслідки побудови соціалізму, але я б не сильно погоджувався з цим, бо він радше показує модель безтурботного суспільства, яке деградує з кожним днем без мети існування. Можна заперечити що кінцева модель світу є соціалізмом, але я тут також заперечу, мені здається що повністю кінцеву модель світу Виниченка в сучасній історії складно знайти, але її риси цілком. Що показано цілком так це диктатуру 20х, організовану опозицію, та завжди ненаситний пролетаріат. Я б навіть сказав що початковий опис Німеччини в творі це суміш Радянського союзу 30х і самої Німеччини початку Гітлера. Завдяки цьому твору можна розібратись в побудові суспільних стандартів сучасного світу і завдяки чому всі ми з вами живемо в досить впорядкованому і чіткому світі з хоча б частковим розумінням майбутнього. Я дозволю собі не розбиратись в жанрі твору, утопія це чи антиутопія то вже на вибір кожного. Краще скажу про неймовірно красиву і багату художню мову Виниченка, напевно найкраща українська художня за різноманітністю і багатству мова, з тих творів української літератури, які я читав. Я раджу прочитати цей твір, якщо ви любите наукову фантастику, історію, та філософію, і якщо хочете побачити, яка є інша українська література. Про цей твір повинні знати в світі, і тим більше в Україні.

Роман «Сонячна машина» доволі великий за обсягом (понад 600 сторінок), тому я читав його в перші січневі дні на таких собі новорічних «канікулах». Переглянуті попередньо відгуки справляли вельми заманливе враження: «перший науково-фантастичний роман в українській літературі», «роман-антиутопія» тощо. Вочевидь, книга для нашого контексту дуже незвичайна і варта уваги. Зауважу принагідно, що читацькі репліки виразно демонструють, як Винниченко-політик нашкодив репутації Винниченка-письменника, адже майже всі шанувальники «Сонячної машини» мусили наголошувати, що розрізняють політичну діяльність і літературний внесок автора. А проте, як на мене, саме чіткі межі отут і зайві, бо «Сонячна машина» – твір, просякнутий актуальною тоді політикою від початку й до кінця. Зважуся навіть припустити, що Винниченкові йшлося насамперед про маніфестацію своїх програмових ідеалів, виклад власного бачення зразкового суспільного устрою. Інша річ, що письменником він був таки, ніде правди діти, талановитим, тому окрім магістральної лінії в романі багато цікавинок і нюансів, а посмак він лишає дуже суперечливий. Саме ця суперечливість і політичний підтекст спонукали мене одразу по прочитанню занотувати враження, чого доти я ніколи не робив, тож, хоча минуло вже чимало часу, зафіксовані на письмі спогади лишилися свіжими. Почну з хорошого. Книга рясніє несподіваними поворотами сюжету. Навіть у першій з трьох частин роману, котра, по суті, лише дає читачеві тло, на якому розгортатимуться події, можна знайти цікаві епізоди. Наприклад, на самісінькому початку батько та брат головної героїні (принцеси Елізи) гинуть, поклавши на її тендітні плечі місію помститися убивці. Ще краще те, що в романі чимало дійових осіб, але майже немає ані бездоганно «білих», ані однозначно лихих персонажів. Усі вони складні, зі своїм внутрішнім світом, різноманітними мотиваціями, вадами й чеснотами, отже, їхні дії за тих або інших обставин не завжди легко передбачити. Мені таке дуже подобається – не люблю ідеалізованих персонажів на кшталт доктора Рафаловича із «Перехресних стежок» Франка. Виниченко під цим оглядом тонший і глибший: його герої не видаються позаземними янголами, за ними цікаво спостерігати. Сюжетні перипетії – це й була та «сіль», котра спонукала прочитати великий роман за кілька днів. Доволі довго я взагалі мало зважав на різноманітні суспільно-політичні аспекти, а натомість стежив за особистим життям героїв і «трикутниками», яких у романі є кілька. Деякі сцени справді схвилювали, наприклад, постріл принцеси у песика Нептуна надовго визначив наперед моє негативне ставлення до цієї героїні. Усі сцени Труди з батьком дуже щемливі, особливо під час хвороби Труди. Перелік гострих епізодів можна було би продовжити, але не хочу аж надто спойлити, а про те місце «Сонячної машини», яке мене найглибше вразило, скажу далі. Тепер про політику. Досі тривають суперечки щодо того, чим власне є «Сонячна машина»: утопією чи антиутопією? От навіть рецензентка Yakaboo назвала роман "українською антиутопією". Особисто для мене це абсолютно утопічний твір, хоча у процесі читання доволі довго тримається протилежне враження. Штука в тім, що Винниченко яскраво і емоційно дає картину руйнації старого ладу. Мабуть, тут дався взнаки багатий особистий авторський досвід, принаймні коли я читав про спустошення магазинів чи заселення пролетарів у палаци, то в уяві поставав образ охопленого революцією і війною Києва 1917-1919 років. Наслідки «пробудження мас» також подано цілком виразно: знищення надбань цивілізації, здичавіння людства. Тут саме час сказати про найразючіше для мене місце роману: передсмертний лист витонченої поціновувачки мистецтва і краси Сузанни до свого коханого Макса Штора. На перешкоді їхньої любові стояла приналежність до протилежних політичних таборів, адже Макс – переконаний соціаліст і палкий революціонер. Сузанна ж, побачивши на власні очі «який чудовий світ новий», зрештою вчинила самогубство. Її останній лист-сповідь – це крик душі, він має такі історичні, живі аналоги, що я того вечора читати далі вже не мав сил і продовжив лише наступного ранку. Там багато, але наведу кінцівку для розуміння: "…Радій, Максе,— пролетаріат здійснив своє право «вірності»: він не тільки відібрав у мене мій дім, моє майно, мій спокій, він одняв у мене мою честь. Радій, Максе: цієї ночі пролетаріат ганьбив і шматував моє тіло з такою рівністю, що ти можеш бути задоволений. О Максе, два роки я берегла своє тіло для Тебе, два роки з муками, надіями, з упертістю, з хитрощами, з одчаєм і незрозумілою любов'ю я кохала мрію віддати його Тобі, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! І от радій: його з гарчанням і ревом вирвали Твої браття...." Винниченко не страждав надмірною скромністю і вважав «Сонячну машину» візитівкою української літератури, гідною навіть Нобелівської премії. Гадаю, якби роман завершувався цим листом, то мав би хороші шанси її отримати – це був би твір, у дечому сильніший (і на кілька десятиліть раніший!) за «1984» Орвелла. Але автор такого фіналу не був би соціалістом-мрійником Винниченком. Насправді сцени руйнації старого ладу знадобилися йому лише як прелюдія, після якої мав статися тріумф волі і небувалого людського щастя. Позбувшись ярма експлуататорів, народні маси невдовзі без жодного примусу, керовані самим лише потягом до добровільної творчої праці, відновили зруйновану інфраструктуру і створили «сонячне» суспільство без держави, поліції, судів й інших засобів пригноблення трудящого люду. Роман завершується перемогою цього чудового устрою на цілій Землі. Тобто в підсумку знову вийшла стара соціалістична казка в нових «сонячних» шатах. Та чи й нових? «Місто Сонця» було ще у одного з батьків-засновників утопічного соціалізму… От тому й моє сприйняття роману неоднозначне. Якщо опис руїни було читати тяжко, але цікаво і повчально, то авторський захват від «сонячного свята» видався таким нудним і солодощавим, що я «ковтав» і перегортав сторінки, а роблю таке вкрай рідко. Література має право кидати читача в розпач, але не бути нудною. І якщо спочатку я вважав «Сонячну машину» гідною включення до шкільної програми, то наприкінці мій ентузіазм дещо вщух. Суто стилістично і художньо книга так само вкрай нерівна, хоча це загалом природно для великого роману. Гострі сюжетні ходи, несподівані й цікаві розв’язки чергуються із монотонними і нудними політико-ідеологічними міркуваннями. Наостанок хочу ще звернути увагу на доволі цікаві авторські передбачення й актуальність сюжету для теперішнього часу. Звісно ж, напрошуються певні аналогії між спробами створити «єдину республіку Землі» і сучасними інтеграційними процесами. Але ще більш актуальним нині є центральне питання твору: що станеться з людиною тоді, коли в неї зникнуть матеріальні стимули до праці, відпаде потреба щодня здобувати собі хліб насущний? Здичавіють люди, перетворяться на нероб і свиней чи навпаки відкриються для інтелектуальної та творчої праці, знайдуть собі сродне заняття? Сьогодні це надважливе питання для нас усіх, адже наступ машин, зникнення багатьох традиційних професій і водночас різноманітні проєкти запровадження безумовних соціальних виплат для громадян – це і є аналог «сонячного хліба», тобто можливості для людей не працювати, але й не померти з голоду. І я десь почасти поділяю оптимізм Володимира Винниченка, бо також вважаю, що потяг до самореалізації властивий нашій природі і людина не може довго нічого не робити. Тривале байдикування – справді мука, уже за кілька днів без роботи починаєш страждати. Тому ідея про творчу самореалізацію містить здорове зерно, але подано її у творі так ідеалістично, так надто солодко й ідеологічно упереджено, що зникають будь-яка віра і довіра. «Сонячна машина» – роман дуже важливий, якщо оцінювати, про що сказано, однак вкрай невдалий під тим оглядом, як це було зроблено. Підбиваючи підсумок, хочу сказати, що все-таки, на мою думку, «Сонячна машина» заслуговує на те, аби ми її читали й обговорювали. Це таки справді помітне явище в українській літературі, хоча на лаври «найкращого твору українською мовою» явно не тягне (бачив я й такі оцінки). Гадаю, роман сподобається тим, хто віддає перевагу цікавому сюжетові над описами. Твір буквально «проситься» на екран і нині, в часи відродження українського кінематографу, можна сподіватися, що дочекаємося фільму за його мотивами. А ідеологічний зміст… можливо, я надто упереджений і скептичний, а більш романтичним натурам чи підліткам сподобається опис сонячного раю на Землі. Повагавшись, поставив чотири зірочки, хоча спочатку збирався три. Сподіваюся, я не зловживав спойлерами і цей довгий опис лише зацікавив тих, хто ще не читав книгу.

Мислителі, філософи, фантасти та письменники не одного покоління мріяли про можливість побудови ідеального суспільства на землі, і «будували» його у своїх творах. Головний герой роману Володимира Винниченка – Рудольф Штор, науковець, винахідник, вірить, що сконструйований ним пристрій допоможе ощасливити людство. Машина у творі сприймається як жива істота (в мене виникають асоціації із Солярісом), що бере активну участь в громадському, суспільному житті, допомагає формувати іншу мораль – майбутнього. Події твору відбуваються в Німеччині, яка переживає поразку в Першій світовій війні, і суспільство якої охоплене лихоманкою нагромадження капіталу. Влада переймається власним збагаченням, в той час як доля простого народу та його життя її не цікавить. Паралелі з нашим сьогоденням напрошуються самі собою. На жаль сьогодні ця книга сприймається не як вигадана історія, а як завуальований опис нашого суспільства. Коли деформується душа людини, традиційні моральні норми, духовність, взаємини між людьми та відбувається повна деградація традиційного устрою.