Не можу пригадати, звідки в моїй бібліотеці взялась книга Володимира Даниленка «Сон із дзьоба стрижа». Мабуть, придбав її після прочитання його роману «Тіні в маєтку Тарновських», який мені тоді сподобався. Таке собі ненав’язливе легке читання, книга, з якою цілком можна впоратись за один вечір. Якщо ж говорити про «Сон із Дзьоба стрижа», то це збірка оповідань автора. Читається книга також легко, але це читання не залишило по собі таких приємних емоцій, як попередній роман. А все тому, що майже в кожному цьому оповіданні є нещаслива жінка, яку автор (можливо, і несвідомо) проте намагається принизити. Взяти хоча б оповідання про молоду дівчину, заможний батько якої наймає хлопця, аби тій було з ким танцювати та спілкуватись на прийомі. Чи історію про двох самотніх жінок, які так хочуть з кимось познайомитись, що запрошують до себе на Новий рік двох абсолютно незнайомих чоловіків, з якими до цього лише листувались. Ну і все в майже такій ж тональності. Не знаю, особисто мені було не дуже приємно читати цю книгу, тому і рекомендувати її іншим не берусь.

Той, хто читав хоча б один твір українського письменника Володимира Даниленка, навряд чи сплутає його письменницький стиль ще з чиїмось. У його текстах є певні маркери, що дозволяють безпомилково ідентифікувати книгу його авторства. Так, в першу чергу це нещасні, спраглі до кохання і готові майже на все жінки. Героїням творів цього письменника батьки купують хлопця на вечір, вони готові святкувати Новий рік з чоловіками, яких до цього не бачила, але які написали їм кілька листів. Вони можуть втратити голову і вхопитись за останню можливість відчути тепло, адже "жінка так рано старіє". Такі теми і така проза загалом - це щось морально застаріле. Якщо ж говорити про плюси прози Володимира Даниленка, то це те, що вона дуже легко читається і допомагає відключитись на деякий час від реальності. От, до прикладу, його збірку оповідань "Сон із дзьоба стрижа" я проковтнула за кілька годин, проте навряд чи ще раз повернусь до її прочитання. Даниленко ніби і живе й творить в один з нами час, але назвати його сучасним автором чомусь язик не повертається.

Проза современного украинского писателя Владимира Даниленко обладает удивительным свойством: с одной стороны она очень легко и приятно читается. А с другой – в ней проскальзывают не очень приятные вещи, так что определиться со своим отношением к этому автору я до сих пор не могу, хоть и прочитала целых три его книги. Так, его повествование похоже на рассказ случайного попутчика в поезде: сначала вам интересно, да и время в дороге за рассказом пролетает незаметно, но вскоре этот человек начинает заговариваться и вы уже не знаете, как сделать так, чтобы он замолчал. Но и знать, чем же дело закончилось, хочется, хотя логического завершения истории, кажется, ожидать не стоит. «Сон из клюва стрижа» - это сборник рассказов Владимира Даниленко на разные темы. Практически с первых страниц книги автор переворачивает на читателя ушат с умирающими без любви девушками, которым богатый папа покупает жениха на вечер; с невостребованными женщинами, которые спят и видят, «как устроить свою судьбу», а также с драматично стареющими женщинами (как будто только женщины стареют!). В общем, темы на любителя, поэтому всем советовать не буду.