«Сильмариліон» — це серце толкінівського світу і водночас його найскладніша, найтрагічніша книга. Для мене вона стала доказом того, що Толкін мислив не як автор фентезі, а як творець міфології. Це не роман у звичному сенсі, а літопис падінь, проклять і краси, яка ніколи не буває безпечною. Читання «Сильмариліону» вимагає терпіння й уважності, але винагорода за це — відчуття дотику до чогось величного й невідворотного. Тут немає затишку Ширу і немає хепі-ендів. Натомість є гординя, фатальні клятви, братовбивство, вигнання і нескінченна туга за втраченим світлом. Саме ця безкомпромісність робить книгу такою сильною. Мене завжди вражала естетика трагедії в «Сильмариліоні». Толкін не виправдовує своїх героїв, навіть коли вони величні. Він показує, як прагнення до досконалості й володіння красою призводить до руйнування. Це текст про ціну творіння, про неможливість повернення і про пам’ять як єдину форму безсмертя. Я вважаю «Сильмариліон» неймовірною книгою — важкою, темною, але надзвичайно красивою. Вона не для всіх, але для тих, хто готовий — стає справжнім одкровенням. І якщо «Володар Перснів» — це історія надії, то «Сильмариліон» — історія того, чому ця надія взагалі потрібна. Я щиро рекомендую цю книгу кожному, хто хоче побачити, наскільки глибоким і трагічним може бути фентезі.

Читати було важкувато. Мільйон разів відкривала карту шоб зрозуміти де відбуваються події, купу разів поверталась щоб згадати імена героїв. Загалом цікаво, книга точно не на 1 вечір.

Кількість помилок перекладу (пр: судьба, од та купа інших "цікавих" слів) унеможливлює отримання задоволення від читання цього твору!