Відкрити книгу Сергія Батурина спонукала назва, дуже влучна, як на мене. Для однолітків автора «Шизґара» -- це знакова пісня Venus від голландської групи Shocking Blue, яка була хітом дворових посиденьок та продовжує жити «на біс» у різноманітних ретро-концертах. Для нинішніх старшокласників та студентів слово «Шизґара» ймовірно буде асоціюватись з фентезі чи пригодами. Праві будуть всі. Бо в романі-ностальжі є й пісні під гітару, й пошуки кривдників одного «основного» хлопця, й флешбеки у початок ХХ ст., й Київ – в якомусь сенсі дійсно фентезійний, бо тане у мареві реалій 70-х років минулого віку. Але водночас самі реалії – аж ніяк не породження фантазії письменника, це правда до найменших дрібниць і без емоційного забарвлення. Скажімо, у фразі про те, що герої прикурили «ВК», він не просто констатує «ну була така марка сигарет», а роз’яснює абревіатуру: офіційно – «высшее качество», у народі – «вечный кашель». А це не погано і не гарно, це так було, і така стримана відвертість Батурина подвоює цікавість книги, бо їй віриш. Віриш, що колись за цукром треба було ходити компанією, що в хлібному продавали булку «жулік», що існувала зовсім інша, ніж сьогодні градація джинсів, що хлопці «на районі» були завжди, мінялись лише назви компаній. І весь цей пласт життя загорнутий у вічну та світло-сумну історію радянських Ромео та Джульєтти, яким брак інформації не ставав на заваді пізнати перше кохання. Ще подумки мандруєш за авторськими маршрутами печерськими та подільськими вулицями, які мали зрозумілі лише посвяченим неофіційні назви. А от точно ідентифікувати місце «п’ятака», де збирались герої книги і де відбувались значні для сюжету події, я так і не змогла. Може вам вдасться розгадати цю таємницю? Приємного читання.