Ти спросіш меня, чи не вивелись сьодня рафіновані інтелектуали (чи то пак сноби), що прагнуть запіхнуть непонятні слова в речення, щоб пересічний пасажир в жаху відсмикнув руку від книжкі і подумав: «Та на чорта мені теє літературознавство». Розкажу вам з цього приводу одну забавну історію з моєї докторської практики. Одного разу мнє встрєтілся один мальчік Рауль, який засмутивсь, вступивши в лошадкіну какашку. І я – з щирої доброти своєї – вирішив показати, що навіть те, що він щитав непотребом галімим, одного дня може оказацца чистим золотом. І здєлал з тої какашкі коника. Але малєнькій мальчік Рауль отказався грать з моїм коником, бо знав суть речей: те, що зроблено з какашкі, лишається какашкой навєк. Це я описав в своєй кнігє Шахмати для дибілів, до речі. А що як я скажу вам, що фахові літературознавці теж відкидають від себе найкращих і найгарніше здєланих коників тому, що вони зроблені з какашкі? І зі своїм недюжим снобізмом, надягши пенсне на носа, лізуть у бінарну парадигму (як сєксуальну, так і національну), відкинувши простонародне мовлення і битові напівтони. Я б охарактеризував «Шидеври» не як хрестоматію, а як ничку твоєї мрії, кладовочку небесних ништяків для каждого, чий дух убогий бажав би воспарить, як дельтаплан. Михайло Бриних, той мастєр, що створив мене, є таким собі представником Нової української хвилі (як і любімий вамі Лесь Подерев’янський, цитування якого позорно приховали під час диктанту Національної єдності). То єсть такой постмодернізм, який одноврємєнно деконструює і конструює реальність. Вещі, як я казав вначалє, перєстают бить тимі, якімі мають бути. Андрухович пише промову «Час і місце», яка ні на якій конференції не читалась, а просто відтворює основні засади постмодерну. Пересічний пасажир літературознавства то нє розбьорєт, прімєт за чисту монету, як до цього європейський читач прийняв, що Зюскінд дійсно задокументував події 17 століття. Бо врешті моя скромна особа появілась на цей світ лише як реякція на романи виховання, а мій маленькій співбесідник, чи то нещасний читач, який з незнання бере в руки цю кніжку, - то ніхто інший, як нещасний Еміль, Кандід чи Юлія. Те, що ти тримаєш книжку у руках – це вже польза і удовольствіє, кажу я. Але вот бєда, у літературознавців той пєстік, що відповідає за запліднення шедеврами мистецтва, зламаний давно – взамєн всередині поставлений інкубатор з вироботкі умних мислєй. І вони пишуть фахові передмови, які лише збивають пересічного пасажира з пантелику: переказують сюжети, ставлять діагнози і розсипають бісером перед рильцями читача непанятні терміни. Я, ваш доктор Падлюччо, роблю інакше. Я, кажучи словами тих самих літературознавців, переношу високе в площину низького, і тим самим змушую вас відчувати себе ближчими до того ж Нечуя-Левицького, матері його ковінька. Мій автор не любе слово суржик, він, каже, Нечуй-Левицький від світу інтернету, пише народною зрозумілою мовою, щоб рафіновані інтелектуали почали, перепрошую за вислів, вибльовувати з себе отруту на кшталт «так порядні науковці не говорять». А порядні науковці говорять так, як ім удобнєй. Головне про що говорити. Бо всі мої слова підкреплєні листами, науковими розвідками та власне доробками авторів. Продемонструю вам піраміду доктора Падлюччя. От відітє, на першому щаблі стоїть пересічний пасажир. Він забрів в книгарню, побачив красіву книжечку і, сповнений бажання ознайомитись, побіг додому. Якщо цей пересічний пасажир не помітив помилки в назві, то, значить, рівень його невисокий (а хто я такий, щоб його засуджувати?). І може, цей пасажир навіть гигикне пару разів, але навряд він, даруйте, почне читать після цього Прокоповича. Другий щабель: рафіновані інтелектуали. Ті, які кривляться, коли чують по радіо Курган і Агрегат. Ті, хто принципово ігнорують фігуру Подерев’янського. Ці дженджики хіба потиснуть плечима і закинуть мою книженцію на полиці власної свідомості десь між Переслідуванням Аделіни і Люко Дашвар (з приміткою: ну і таке видають). А от найвищий щабель – це щабель постінтелектуалів. Ну себто тих, хто в свідомості своєй настільки преісполнівся, що його не лякатимуть ані просторіччя, ані масмедійні порівняння. Бо той постінтелектуал вже скинув з Шевченка шапку, послухав новий альбом Кургана і Агрегата, сходив на виставу Подерев’янського і відкрив сєрцє своє для нових експірієнсів. Карочє, Читання книжок може спортить життя, чого каждому і желаю.