Автор справляє враження відверто сексистського, і це помітно не між рядків, а буквально у формулюваннях. У тексті простежується тенденція до виправдання насильства та перекладання відповідальності з агресора на жінку, що є неприйнятним у будь-якому науковому чи публічному дискурсі. Складається враження, що автор не аналізує явище, а відтворює застарілі й небезпечні стереотипи. Особливо обурює риторика, в якій жінок фактично зображують як “винних” через їхню поведінку чи зовнішній вигляд. Такі наративи перегукуються з побутовими ярликами на кшталт “сама винна”, “напросилася” і зводять складну проблему насильства до примітивних та образливих пояснень. Це не лише непрофесійно, а й соціально шкідливо. Замість об’єктивного аналізу автор дозволяє собі лексику й інтонації, які більше нагадують упереджене, зневажливе ставлення до жінок. У результаті текст виглядає не як наукова робота, а як суб’єктивний виклад із явним перекосом і відсутністю критичного мислення. Тема насильства потребує чіткої позиції: відповідальність завжди лежить на тому, хто його чинить. І коли автор це ігнорує або намагається розмити, це говорить значно більше про його власні установки, ніж про предмет дослідження.

Книга важка та дуже емоційна. Ти починаєш розуміти, що війна це не лише про вбивство, а й про щось інше набагато страшніше та руйнуюче. Книга однозначно варта уваги, адже, на жаль, буде актуальною доти, доки існує людство.

"Дослідники та воєнні психологи зауважують, що під час війни завжди відбувається вибух сексуальної активності поміж солдатів і офіцерів, який пов'язаний з природнім прагненням чоловіків у миті смертельної небезпеки виконати свою репродуктивну функцію" "(...)те, що за нормальних умов цивільних буднів уважали б як відхилення, вимагаючи складних пояснень і легітимізації, тут стає нормою поведінки. Відповідно, людям важко психологічно переорієнтуватися на нові реалії, не пояснивши своїх дій, адже вони можуть почуватися війними. Саме тому, аби уникнути докорів сумління та якось перед самими собою виправдати власні дії, мілітаризоване суспільство живе за іншою мораллю — мораллю воєнного часу, яка значно розширює межі дозволеного для військових і цивільного населення в тилу чи на окупованих територіях. У такий спосіб уся відповідальність з індивідуума перекладається на об'єктивні умови дійсності". — Я не думаю, що українському суспільству, яке, якщо пан Гінда не помітив, теж є мілітаризованим зараз, і справді потрібна легалізація сексуального насильства з поміточкою "ну такі часи". Персональна частина, вступ, при тому була написана досить однозначно і пропонувала, "щоб (...) читач не оцінював уміщених матеріалів за політичними лекалами, а сприймав їх з позицій гуманітарного виміру війни й усвідомлення жахіть, спричинених глобальними військовими катаклізмами для мирного населення". І я розумію, що пан Гінда в кінці цієї частини попередив про "маскулінну" оптику (на щастя, цей епітет не підходить: виправдання насильства не є обов'язковим проявом маскулінності), та перш ніж випускати книгу, напічкану такими сенсами в такому оформленні, в друк, варто було б дати почитати її жінці. І добряче собі замислитись про контекст теперішніх реалій. Фрази, які використовує автор, описуючи чоловічий бік питання: "каталізатори викиду накопиченої енергії", "психоемоційна розрядка для солдат". Стосовно дій жінок: "жіноча розпуста", "безсоромні дії жінок та дівчат", "преса закликала жіноцтво до стриманішої поведінки". І "слабка стать", звісно, куди ж без неї: правда, чомусь не в контексті висвітлення аморальності воєнного ґвалту, накшталт "вона "слабка стать", а він — вдвічі більший амбал зі зброєю, не дуже активна згода була, напевно?". "Ана сама напрасілась", словом. У вас, пане Гінда, з руснею одні підручники секс освіти на двох? Чоловіки мають свою природу і їм просто треба, а от жінки — розпусниці, короткі спідниці вдягнули і тому саміцьогохотіли, і взагалі, то була просто така от мораль військового часу? І можна було б сказати, мовляв, автор апелює до минулого століття, отож і висловлювання всі характерні для того часу, бо це тільки аналіз історичного періоду, еге ж? Не еге ж, ні. Бо коли йдеться про наукову роботу, йдеться не про саме лише цитування. Те, як саме і якими словами автор наукової праці в гуманітарній сфері обрамляє знайдені в джерелах цитати в розповідь, формує кінцевий результат. Те, які саме цитати в який момент і на доказ чого, наводить автор, свідчить багато про його бачення. Увесь доступний для прочитання уривок просотаний підміною понять і виправданням сексуального насильства. Що не мало б взагалі бути опубліковано у 21 столітті, "в наш мілітаризований час".