Це моя перша книжка про сучасну війну. Чому лише зараз? Бо війни в нашому житті і так забагато зараз. Бо не вдається без сліз читати повідомлення про втрати, про руйнування, про долі. Але вона потрапила мені до рук і я не змогла її відпустити до останньої сторінки. Спочатку на одному диханні прочитала лист до батька самого автора. Ось де приклад синівської любові та поваги. Далі ситуація, яку проходять всі сім'ї, в які повертається солдат. Коли він ніби тут, але його свідомість там, звідки не може ніяк вирватись. І хоч це триває кілька секунд, а йому ніби цілі години. Гортаючи сторінки щоденника, я постійно думала про самобутність автора, про його рівень освіти і поетичну натуру. Серед всього жахіття описаних подій, молода людина настільки зворушливо описує навколишню природу, часто нагадує про силу віри та молитви, пише про людські відносини в нелюдських умовах. Тут немає кривавих сцен, брутальних слів, тому можна порадити для прочитання і досить вразливим людям і школярам, які хочуть знати про воєнні будні.

Щира подяка Віктору та всім захисникам України за їхній подвиг! Цю книгу має прочитати кожен українець — щоб пам’ятати і не забувати, щоб цінувати те, що ми маємо і завдяки кому це маємо.