Щиголь
Бумажная книга | Код товара 654223
Yakaboo 4.7/5
Автор
Донна Тартт
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2016
Год первого издания
2013
Переводчик
Виктор Шовкун
Количество страниц
816
Иллюстрации
Нет иллюстраций

Все о книге Щиголь

Тео Декер - реальний, а не казковий хлопчик, що вижив. Друг кличе його Поттером, та це звучить гіркою іронією. Єдине диво в житті хлопця, чия мати загинула в нього на очах, - украдена з галереї картина з яскравою пташкою: щиглем, назавжди прикутим до жердини. Та на відміну від птаха, Тео не бачить сенсу вирватися з полону свого життя-катастрофи. Події, які вирують навколо нього, дивовижний і жорстокий світ - лише тло для історії його душі, зацикленої на жахливому моменті дитинства. І єдине, що здатне повернути його до розуміння абсолютної цінності життя, - це безсмертна краса тих небагатьох речей, які варто рятувати навіть із полум'я.

• Пулітцерівська премія 2014 року!

• Планується екранізація Warner Bros.

• Медаль Ендрю Карнегі за майстерність у літературі

• Книжка року за версією Amazon, The New York Times, Book Review, USA Today тощо

• Донна Тартт входить до списку 100 найвпливовіших людей 2014 року за версією Time

Читать полное описание
Свернуть
Характеристики
Автор
Донна Тартт
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2016
Год первого издания
2013
Переводчик
Виктор Шовкун
Количество страниц
816
Иллюстрации
Нет иллюстраций
Рецензии
  •  
    №1 Моєї Бібліотеки!!! 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Купуючи цю книгу, я й трішки не здогадувався який шедевр чекає на мене в середині. Це щось зовсім нове й відрізняється від того, що я читав раніш. Читаючи цю книгу ви поринете у життя людини, яка багато що прожила. Автор показує нам і наштовхує по роздумувати над досить серйозними речами у доступній кожному манері.

    Здавалося, що в книзі 800 сторінок, але їх взагалі не відчуваєш, а в кінці навіть стає сумно, що скоро ця історія закінчиться. Ще великий плюс твору є те, як все детально продумано (видно що автор працював 10 років!), нічого просто так не відбувається. Донна Тартт закохує нас у своїх персонажів і переживаєш за подальшу долю буквально кожного з них. Не можна сказати про, що саме ця книга. Тут є всі аспекти життя. Книга називається саме "Щиголь", бо ця картина стає майже нарівні з живим персонажем твору - вона головна проблема головного героя, але й водночас головне його спасіння.

    Написано настільки круто, що забуваєш про те, що це писав якийсь автор і т.д., не покидає відчуття що це історія реальної людини. Книга однозначно з категорії "must read". Також дуже важливо, що ми маємо дуже гарний український переклад. До речі, вельми приємно здивувало, що один з головних героїв є українець! Чи часто ви таке знайдете в іноземних авторів?

    Отже, якщо ви шукаєте нетиповий бестселер, котрий я впевнений не загубиться з плином часу, то однозначно беріть "Щигля". Декому може здатися вельми затягнуті перші 300-400 сторінок, але я запевняю далі книга буквально поглинає вас. Не хотілося закривати книгу, щоб піти поїсти) Вже порекомендував всім близьким і рекомендую кожному!!! Тепер залишилось чекати, коли з'являться в українському перекладі інші 2 книги Донни Тартт=( А поки, прочитаєте цей прекрасний роман)
  •  
    Рефлексія американської мрії 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Я не можу назвати себе прихильником реалістичної літератури (а "Щиголь" — представник саме реалізму), ніколи не фанатів від "Ловця у житі", але цей твір сподобався.
    Дуже всеохоплюючий роман. Має кілька лоґічних розбіжностей, невеличких ляпів, але вони не критичні. Тео Деккер — живий, усі його проблеми та рішення вмотивовані, співвідношення кількості "роялів" з кількістю сторінок дотримане. Щоправда, особисто мені набагато більше сподобався Борис, але, імго, авторка навмисно зробила протаґоністом дуже суперечливого персонажа.

    До речі, цікаву роль у книзі відвенео українству. Українською мовою один з персонажів лагідно називає свою кохану дівчину та співає пісні, а російською — лається та спілкується з кримінальним світом. Жодної політики, просто сприйняття американської письменниці.

    І ще: здається, що весь роман було написано заради останніх сторінок. Там — вся сутність, вся есенція та філософія книги. Багато в чому "Щиголь" виграє саме завдяки цьому фінальному монологові авторки.

    Переклад: рівень "КСД". Знову англійські літери, знову плутанина з родом та відмінками, знову хибодруки в кожному розділі. Але для тих, хто вже звик читати книжки від цього видавництва (бо інших українських перекладів немає), особливих проблем не стане.

    Справедливою оцінкою саме виданню було б 4.0, однак не хочеться псувати рейтинґ саме романові (який є дійсно цікавим), тому так.

    Якщо шукаєте великий роман на зиму, то "Щиголь" — добрий кандидат. До речі, у сеттинґу неодноразово зустрічається Різдво.
Купить - Щиголь
Щиголь
255 грн
Нет в наличии
 
Информация об авторе
Донна Тартт
Донна Тартт

Донна Тартт родилась в небольшом городке Гринвуд, расположенном в восточной части штата Миссисипи. Как и большинство детей, будучи пяти лет от роду, написала первое стихотворение. Талант дал о себе знать, когда Донна Тартт поступила в Университет Миссисипи. Свидетельством тому служит отклик преподавателя по писательскому мастерству, который однажды сказал: «Меня зовут Уилли Моррис, и я считаю, что...

Подробнее

Рецензии Щиголь

  •  
    №1 Моєї Бібліотеки!!! 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Купуючи цю книгу, я й трішки не здогадувався який шедевр чекає на мене в середині. Це щось зовсім нове й відрізняється від того, що я читав раніш. Читаючи цю книгу ви поринете у життя людини, яка багато що прожила. Автор показує нам і наштовхує по роздумувати над досить серйозними речами у доступній кожному манері.

    Здавалося, що в книзі 800 сторінок, але їх взагалі не відчуваєш, а в кінці навіть стає сумно, що скоро ця історія закінчиться. Ще великий плюс твору є те, як все детально продумано (видно що автор працював 10 років!), нічого просто так не відбувається. Донна Тартт закохує нас у своїх персонажів і переживаєш за подальшу долю буквально кожного з них. Не можна сказати про, що саме ця книга. Тут є всі аспекти життя. Книга називається саме "Щиголь", бо ця картина стає майже нарівні з живим персонажем твору - вона головна проблема головного героя, але й водночас головне його спасіння.

    Написано настільки круто, що забуваєш про те, що це писав якийсь автор і т.д., не покидає відчуття що це історія реальної людини. Книга однозначно з категорії "must read". Також дуже важливо, що ми маємо дуже гарний український переклад. До речі, вельми приємно здивувало, що один з головних героїв є українець! Чи часто ви таке знайдете в іноземних авторів?

    Отже, якщо ви шукаєте нетиповий бестселер, котрий я впевнений не загубиться з плином часу, то однозначно беріть "Щигля". Декому може здатися вельми затягнуті перші 300-400 сторінок, але я запевняю далі книга буквально поглинає вас. Не хотілося закривати книгу, щоб піти поїсти) Вже порекомендував всім близьким і рекомендую кожному!!! Тепер залишилось чекати, коли з'являться в українському перекладі інші 2 книги Донни Тартт=( А поки, прочитаєте цей прекрасний роман)
  •  
    Рефлексія американської мрії 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Я не можу назвати себе прихильником реалістичної літератури (а "Щиголь" — представник саме реалізму), ніколи не фанатів від "Ловця у житі", але цей твір сподобався.
    Дуже всеохоплюючий роман. Має кілька лоґічних розбіжностей, невеличких ляпів, але вони не критичні. Тео Деккер — живий, усі його проблеми та рішення вмотивовані, співвідношення кількості "роялів" з кількістю сторінок дотримане. Щоправда, особисто мені набагато більше сподобався Борис, але, імго, авторка навмисно зробила протаґоністом дуже суперечливого персонажа.

    До речі, цікаву роль у книзі відвенео українству. Українською мовою один з персонажів лагідно називає свою кохану дівчину та співає пісні, а російською — лається та спілкується з кримінальним світом. Жодної політики, просто сприйняття американської письменниці.

    І ще: здається, що весь роман було написано заради останніх сторінок. Там — вся сутність, вся есенція та філософія книги. Багато в чому "Щиголь" виграє саме завдяки цьому фінальному монологові авторки.

    Переклад: рівень "КСД". Знову англійські літери, знову плутанина з родом та відмінками, знову хибодруки в кожному розділі. Але для тих, хто вже звик читати книжки від цього видавництва (бо інших українських перекладів немає), особливих проблем не стане.

    Справедливою оцінкою саме виданню було б 4.0, однак не хочеться псувати рейтинґ саме романові (який є дійсно цікавим), тому так.

    Якщо шукаєте великий роман на зиму, то "Щиголь" — добрий кандидат. До речі, у сеттинґу неодноразово зустрічається Різдво.
  •  
    Рекомендую! 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    813 сторінок! Чесно, було аж страшно починати)) І соромно зізнатися, але напередодні навіть не читала жодних анотацій і взагалі лиш краєм ока підглядала деякі відгуки, навмисне не дуже вникаючи: просто сподобалось чи ні.
    Все чомусь думала, що це щось напівдамське, хоч трохи бентежила така кількість позитивних вражень. Не те, щоб спеціально не вишукувала нічого про книгу, щоб не бути упередженою – ні. Якось…ну, визнаю, що трохи непрофесійно підійшла до справи)) Сіла так розслаблено – і просто залипла. Незчулась, як перегорнула 100 сторінок. І спинитися було не реально! Такий раптовий вир захвату, інтриги й зачарування авторською майстерністю – не передати! Я немов випала з життя на півтора тижні читання – думками була вся у книзі.
    Ясно, що нічим дамським там і близько не пахло. Це неймовірний, глибокий роман про складну долю Тео Деккера, про біль, випробування, помилки, дорослішання, кохання, дружбу, любов, взаємини з людьми, роздуми, мистецтво, життя… І в кожній події, в кожній емоції – картина Фабриціуса «Щиголь», з якою Тео став одним цілим. Він сам був немов тим щигликом з полотна, прив’язаним ланцюжком за лапку, як сам хлопець – до трагічної події в дитинстві, що стала поворотним моментом його долі, до спогадів з минулого і – найважливіше – до самого життя.
    Сюжет складний і багатогранний. Як на моє сприйняття, немає нічого малоймовірного, що б змусило читача сумніватися в правдивості оповіді, чого б не могло відбутися з героєм такої історії.
    Що особливо захопило – це увага до деталей. Обожнюю такі книги, де важливе кожне слово, де речення перечитуєш двічі або й тричі, щоб ще раз за разом посмакувати кожною літерою, щоб образи вигравали в уяві ще яскравіше. Персонажі дуже яскраві, кожен не схожий на іншого, кожен зі своїм темпераментом та звичками, про які авторка не забуває ні на 80-тій сторінці, ні на 180-тій. Ти бачиш кожен порух, зморшку на обличчі, зблиск сонячного променя на волоссі, розрізняєш їхню ходу, голоси, знаєш характери й приблизно можеш передбачити їхню поведінку. Це дуже й дуже майстерно!
    І обкладинка чудова: аж хочеться більше розірвати той клаптик паперу, за яким видно щиглика, поглянути, який він, якого кольору, що з ним відбувається. Сторінка за сторінкою – немов зазираєш за той клаптик і округлюєш очі від побаченого.
  •  
    А что если – что если все гораздо сложнее? 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    У меня к книге "Щегол" двоякое отношение. Я долго не хотела ее читать, так как боялась разочароваться, ведь ожидания были высочайшие. Уж слишком много о ней говорили, говорили везде и только хорошее.
    С одной стороны книга тяжелая и привлекает своей историей. С другой меня отталкивает присутствие алкоголя и наркотических средств.
    Вообще, сразу могу признаться, Донна Тартт не мой автор. "Щегол" второй роман, который я прочитала, и ни один, ни второй не вызвали бурю восторга.
    "Заблудшие" подростки не мой жанр, выросла я из подобной литературы. И главный герой словно бы находится всю книгу в одном возрасте и в одном настроении, хотя от начала и до конца проходит не мало лет. Это странновато.

    "Когда тоскуешь по дому - просто взгляни на небо. Потому что, куда бы ты ни поехала, луна везде - одна и та же."

    Были правда моменты, которые заставили всплакнуть и задуматься. Сама история меня впечатлила, но подача не в моем вкусе. Хотя получилось довольно жизненно и правдоподобно.
  •  
    Маст-рід 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Книга одразу вражає своїм розміром. І вагою, звичайно ж, теж. Читаючи її, лишається враження монументальності, ніби ця книжка - пам'ятник чомусь величному. Читаючи цю книгу, я ясно відчуваю, що ця книга писалася декілька років (а якщо я не помиляюсь, то десять років). Написано легко, і хоча мене трошки турбували моменти з неправильними відмінками чи закінченнями, але я не нарахувала їх багато, загалом стилем написання я лишилася задоволена. Це одна з тих книжок, які лишили після себе спірні відчуття, хоча в мене так буває з більшістью книжок, у яких відчувається американський стиль. Окремо хочу відзначити гарне оформлення. А от історія з картиною мене вразила дуже сильно. Я додатково відшукала картину і довго її роздивлялася. Тео в мене викликав асоціацію не так з прикутою пташкою, як з ланцюжком, що міцно прибитий до стіни. Його щиголем була мати, а тепер, коли вона полетіла, він самотньо звисає зі стіни і коливання вітру гойдають його туди-сюди. Але враження загалом хороші. Приголомшуючі. Закриваючи останню сторінку, відчуваєш ніби тебе вдарили подушкою по голові. Ця книжка - обов'язкова до прочитання.
  •  
    Про ,,Щиголя" 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Роман-лауреат Пулітцерівської премії ,,Щиголь" від американської письменниці Донни Тартт - це ще один об'ємний твір (800 сторінок!!!), який так кортіло прочитати, але насторожували негативні відгуки про нього. Зокрема, затягнутість, ледь не половина ,,непотрібного" тексту, надмір наркотичної та алкогольної залежності на сторінках твору... Але цікавість, а також позитивні відгуки, та й сама думка, що Пулітцера просто так не дають, таки взяли гору! Плюс, інформація, що авторка над романом пропрацювала 10(!!!) років.

    Отож, мої очікування щодо ,,Щигля" оправдалися: є за що критикувати, але є набагато більше того, що робить твір непересічним та, безперечно, вартим уваги та часу на прочитання такої ,,цеглинки". Щонайперше, похвали гідна класна оригінальна обкладинка: картина із маленьким щиглем, прикованим ланцюжком до жердини. Саме ця картина голландського художника Фабриціуса є лейтмотивом роману, прокляттям і спасінням головного героя. Недоліком саме українського видання є одруківки.

    Тео Деккер - головний герой, який у 13 років вцілів після теракту у музеї. Ця трагедія забрала життя його матері, але й подарувала цінну картину. Хлопець її украв та переховує вдома. Він намагається нікому не видати свою таємницю, але одного разу таємне стає явним...

    Дану книгу раджу читати неспішно. Хоча, ймовірно, Ви не зможете від неї ,,відлипнути".) В будь-якому разі, ,,Щиголь" вартий уваги кожного книгогурмана!
  •  
    Картина-тотем 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Книга – важковаговик. Все ходив біля неї колами не наважуючись на знайомство. Та наближення екранізації мене змусило взятись за неї. Книга відзначена Пулітцерівською премією, що додає їй і без того ваги) Автор книги – Донна Тартт, на мою думку, не даремно отримала нагороду, оскільки, аналізуючи її автобіографію, до процесу написання книг вона підходить відповідально. Три написані книги з періодичністю видання раз в 10 років. Такий цікавий факт.

    Про що книга. Книга про важку долю хлопчика, який втратив в дитинстві матір. На той момент батьки були вже розлучені. І з цього починається відправний пункт. Різні міста, різні країни, різні родини, різні проблеми. Звичайно, перенісши в дитинстві таку трагедію і будучи без належного нагляду, підліток стає проблемним. Погана поведінка, погана компанія. Так, Тео не був зразковим хлопчиком. Та все одно в нього були і гарні риси.

    Загалом книга описує приблизно двадцятирічні пригоди Теодора. Шлях від маленького хлопчика з немаленькими проблемами до великого хлопчика з не меншими проблемами.

    Чому Щиголь? Бо крізь весь твір доля хлопчика пов’язана з рідкісною картиною голландського живописця «Щиголь». Вона є його талісманом, якорем в цьому світі.

    Чи засуджую я Тео? Частково.
    Чому частково? Бо хоч і значна частина його вчинків були далекі від законних, та все ж і доля випала йому важка. І хоч це і не виправдання, та я гадаю, що якби не лихо в дитинстві, він би був успішною і хорошою людиною.

    Книга читається легко, хоч і велика. ЇЇ відзначив навіть Стівен Кінг. Тому пробуйте ;)
  •  
    Життя після смерті 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Одна мить може змінити життя.

    Зробивши його безвиразним і монотонним.

    Знищивши всі орієнтири і мрії, змусивши вас забути, як це – бути щасливим.

    Але є речі, які кожного разу нагадують нам про те, як це жити і дихати на повні груди.

    Такі речі ми вважаємо безсмертними.

    Але чи може безсмертний шедевр повернути до життя людину, яка втратила все?

    Тео Декер – 13-и річний хлопець, який після вибуху в картинній галереї втратив єдину близьку людину – матір. Тепер життя перевернулося з ніг на голову: скитання по Америці, нові знайомі, вічний наркотичний дурман і жахлива таємниця, яку він береже понад усе. Протягом років Тео намагається боротися з власним минулим, аби нарешті почати знову жити. Але насправді все це лише задля того , аби зрозуміти – всі ми, немов маленькі пташки, живемо пригвинчені до сідала ланцюгом власного горя і страхів…

    Я не знаю з чого почати. Напевно, варто зазначити, що цю книгу я придбала випадково, і великого бажання її читати в мене не було. Я з великою підозрою ставлюсь до книг, які отримали яку-небуть престижну літературну премію. Адже найчастіше ці книги виявляються пустими, а їх прихований (і надважливий) сенс вдається вловити небагатьом. Але з «Щиглем» все склалося інакше.
    Це книга про життя. Життя після смерті, коли всі прагнення стерті, а мрії забуті. Це книга про любов. Про любов настільки сильну, що вона здатна погубити. Це книга про надію. Яка розбивається вщент не встигнувши розкинути крила…

    А в центрі цього всього – лише маленька картина… «Залатая птіца», як говорив Борис, яку Тео прихопив тікаючи з музею, яка стала його порятунком і водночас прокляттям.

    У романі мене вразила кожна деталь. Місця, герої, час – все підібрано так ідеально, що незчуєшся як разом з Тео опиняєшся в задимленій галереї, окутаному наркотичним туманом Вегасі або наповненому пахощами Різдва Амстердамі. Це створює таку неймовірну атмосферу, що передати словами просто неможливо.

    Я дуже шкодую , що не змогла прочитати цю книгу раніше. Вона настільки глибока і вражаюча, що я заледве можу писати ці рядки…

    Просто повірте, вона варта того, аби ви витратили на неї свій час. Адже вона може дати вам набагато більше, навчити жити й сподіватися, бути щасливим понад усе…
  •  
    Жива класика, яке переверне ваше уявлення про сучасну літературу
    У цій книзі є величезний мінус — вона дуже товста і об'ємна. Але є й плюс — вона товста й об'ємна, з наймовірною деталізацією аж до найменших дрібниць, як то порух вітром листочка, який ледь тримався за гілочку з останніх сил, до настільки потужного емоційного наповнення, що змушує вас самих пережиті ті жахіття, які відбуваються на сторінках цієї феноменальної книги.

    Тео Декер — звичайний хлопець з Нью-Йорку. Він проживає тільки з матір'ю, бо батько не впоравшись із сімейними труднощами одного разу вирішив залишити їх напризволяще, а собі влаштувати комфортне життя без відповідальності й зайвих турбот. Це було нелегке життя, але хлопець давав собі раду. Мати також з останніх сил старалася зробити для сина все від неї необхідне. Так, було важко. Але про цю частину Тео розповідає як До. Бо одного дощового дня все перемінилося. І настало Після: темне, холодне, жорстоке і пропаще.

    Хочу наголосити ще раз на надзвичайно потужному вмінні автора передавати емоції на папері. Поринаючи в ті тяжкі події, ти ніби сам їх переживаєш. Душа починає боліти, а серце аж щемить. Інколи відчуваєш мурашки по тілу. Моментами виникає думка, що ця книга є реалістичнішою за саме життя. Такого в мене ще не було.

    Щоб не закінчувати на поганому, додам таке. В книзі є один хлопець — Борис. Він другий за важливістю герой після Тео. І, як не дивно, він українець. Здивувало таке точне знання автора особливостей наших звичок, жестів, поглядів, мови. Наймовірно здивували слова Бориса на запитання, чи він вважає російську мову рідною. "Ні, ця мова найкраще підходить хіба що для матюків", — відповів він. Хоч хлопець являється і не найкращим персонажем, але мені дуже імпонувало те, що про Україну в світі таки почали дізнаватись, хай навіть так.

    Моя оцінка: 10/10.
  •  
    Раджу!
    Я це зробила!!! Юху!!!
    Я років зо два готувала себе до її прочитання. 800 сторінок мене лякали. Не так своєю кількістю, як я просто боялася невиправдано розтягнутого сюжету. Тож до читання приступала з певною осторогою. Та вже перших двадцять сторінок мали такий динамічний сюжет, що стало зрозуміло, нудно навряд чи буде. Я з нетерпінням чекала можливості продовжувати читання, з великою неохотою зупинялася, бо мала якісь інші справи. Останні сто сторінок подолали за дві години-ранкове пробудження і зрештою фінальна частина прочитана і шалене умиротворення з'явилося в душі.
    Не буде переказувати сюжет, просто спробую кілька своїх вражень.
    Надзвичайно важко сказати, про що саме книга. У ній якось так органічно переплетено кілька ідей, що мимоволі напрошуються слова "про життя". Причому життя різнобарвне і проблемне.
    Про дружбу - міцну, чоловічу, необгрунтовану і схиблену.
    Про самотність - емоційну, фізичну, психологічну.
    Про залежність - наркотичну, алкогольну, любовну.
    Про співчуття - ірраціональне, показове, щире.
    Про любов - хворобливу, оманливу, вічну, всеохоплюючу.
    Про мистецтво - пітримуюче, визначальне, живильне, злодійське, збагачуюче.
    Цей перелік можна продовжувати безкінечно.
    Здається, це перша книга, у якій я не намагалася вгадати кінець. Події розвивалися настільки неочікувано, що спрогнозувати, як усе піде навіть у наступному абзаці, не те що через 20, 100 чи 200 сторінок було просто нереально. Точу я читала і насолоджувалася кожною сторінкою.
    Ще кілька слів про переклад. Я не знаю, який він) Мені лише в кінці попався один хибодрук, але я не гарантую, що текст ідеальний. Просто книга мене полонила і я, здається, ніяких недоліків у ній не помічала.
    Раджу!!!
  •  
    Рецензія
    “Щиголь” – це одна з тих книг, на які не можливо не звернути увагу. З першої секунди вона зачаровує, магнетизує, зворушує очима маленької пташки з картини голландського художника Карела Фабриціуса – ніжної, тендітної, беззахисної. В її очах журба та смуток. Вона, немов у полоні напіврозірваного мистецького полотна, з якого хоче вирватися, розправити мініатюрні крильця та полетіти на волю. Однак, якщо знайти зображення самої картини, написаної у середині XVІІ, бачимо, що лапку стримує золотий ланцюг.
    О, як я розумію Тео Декера, який не міг відірвати погляду від картини! В один день він втратив матір під час теракту в музеї Метрополітен і заволодів голландським шедевром. Мама була для нього найріднішою людиною, він боляче переживає втрату. Єдиним порятунком для нього у скрутний час стає живописний “Щиголь”. Він оберігає його, як найдорогоцінніший, дбайливо оберігає від сторонніх очей, ховає, як найпотаємніший закапелок людської душі. Він, немов та пташка, прив’язаний золотими путами до своєї таємниці. Адже це єдиний зв’язок з минулим, якого вже ніколи не повернути: дитинство, материнську любов та рідний дім.
    Це роман, я б навіть назвала епопея. Це книга про життя, його символізм та алегорію. Кожний день, кожну годину, кожну хвилину. І, повірте, в книзі на вісімсот сторінок їх сповна. Донна Тартт пише виважено, розмірено, непоспіхом, роками шліфуючи найменші деталі. Це історія про мінливість життя, яке не стоїть на місці, а змінюється коловорот міст, подій, людей, про про таємницю, інтригу, втрати, розпач, ілюзії та примарність почуттів, жорстокість світу і безсмертну красу, яка надає сили жити. А ще це розповідь про людські стосунки. Про те, як рідні люди можуть бути чужими, а випадкові знайомі – стати близькими. Не дивно, що роман такий популярний – за нього Донна Тартт отримала Пулітцерівську премію в 2014 році та світове літературне визнання.
  •  
    резензія
    Історія підлітка Тео, який в ранньому віці дізнався, що таке втрата близької людини, і таких втрат, впродовж всього його життя, буде ще не одна. Хлопець мусить пристосуватись до нових обставин і навчитись жити заново. Та не все так легко йому вдається: він призвичаюється до шкідливих звичок, алкоголю та наркотиків.
    Куди б він не подався, його завжди супроводжує картина «Щиголь», яка потрапляє до його рук зовсім випадково. Коли Тео перебуває в одному з Нью-Йорських музеїв, там трапляється теракт. Один з відвідувачів музею помирає у хлопця на руках і просить його забрати з собою картину, щоб та не дісталась мародерам. Саме ця картина дає йому наснаги триматись на плаву і не опуститись на саме дно, а в подальшому і віднайти улюблену роботу.
    Щиголь – картина голландського художника Карела Фабриціуса написана в 1654 році. Маленька пташка, прикута за лапку ланцюжком, вимушена все життя провести в неволі, не маючи змоги по-справжньому розправити крила. Тео чимсь схожий на цього щиглика. Хоч в дорослому житті він і отримує повну свободу дій, але його наче щось тримає, і він не може вибратись з полону своєї наркотичної залежності та своїх страхів.
    Поттер – саме так називає Тео його кращий друг Борис, хлопець з українським корінням, який відіграє важливу роль в житті головного героя. І подібність між Теодором і Гаррі не лише в тому, що вони обидва носять окуляри, а й в тому, що Тео також є хлопчиком, що вижив.
    Книжка написана в розміреному темпі, плавний сюжет, в якому мало динаміки, але не можна сказати, що читати її нудно. Свою відзнаку вона отримала не завдяки сюжету, а через присутність в ній шедевру художнього мистецтва і паралелей між картиною, художником і головним героєм.
  •  
    Читати і перечитувати
    Роман Донни Тартт справив на мене двояке враження - з однієї сторони дуже депресивна книга, з іншої - неймовірно глибока, сповнена цікавими подробицями зі світу мистецтва, з життя антикварів. Має дуже емоційну, непересічну лінію кохання. Навіть, є невелика інтрига, яка розкривається в кінці роману.
    Це книга, в яку провалюєшся і виходиш з її світу, тільки коли закриваєш останню сторінку. Вона залишає післясмак...

    Навіть опис міста, погоди, апартаментів переносить тебе в паралельну реальність книги.

    Всі події розвиваються навколо відомої картини Фабріціуса "Щиголь" та маленького хлопчика, який залишився "сам" у цілому світі, при живому батьку та певній кількості друзів.

    Величезний "талмуд" на 812 сторінок дрібним шрифтом. Але, хочу сказати, що коли дочитуєш останню сторінку і закриваєш книгу, з'являється відчуття ностальгії. Для мене це - головний показник, який показує, що книга прочитана не дарма.
    Доречі, ця книга лауреат Пулітцерівської премії.

    Чекаю з нетерпінням щоб прочитати дві інші відомі книги цього автора.
    Дуже хочеться знову поринути в її чарівний світ деталізації, чуттєвості, і разом з тим - обов’язкової інтриги.
  •  
    История подений и взлетов
    Это увлекательная история о Тео Декере, сначала подростке, потом – молодом человеке, который волею судьбы оказался в эпицентре взрыва в нью-йоркском музее и вследствие этого потерял маму, но по просьбе умирающего пожилого человека вынес из музея шедевр – картину «Щегол» голландского живописца Карела Фабрициуса. С этого времени жизнь Тео меняется кардинальным образом: сначала он находится под опекунством в семье своего друга, потом – переезжает к отцу и его новой жене, потом – возвращается в Нью-Йорк и живет у своего приятеля-реставратора, за спиной которого проворачивает аферы с антиквариатом. В это же время, Тео возит с собой и прячет картину, даже не зная, как правильно поступить с ней. В книге отлично раскрыты факторы влияния на развитие личности, особенности формирования и деградации личности, всевозможные человеческие пороки, последствия зависимости человека от материальных благ и безответственного родительского воспитания. В то же самое время, в книге показываются примеры настоящей дружбы и искренней любви.
    В истории меня немного удивил финал, я рассчитывала на что-то более острое в конце, но вышло даже лучше, чем предполагалось. По сути, картина помогла Тео решить все его проблемы (хотя и непростым способом).
    Безусловно, книга «цепляет». И несмотря на то, что все раскрыто в ней в подробностях и множестве деталей, они нелишние и не утомляют, а наоборот – интересны и помогают лучше понять атмосферу, в которой жил главный герой.
  •  
    Гарне слово Goldfinch (Щиголь)
    Цікавий, оригінальний, сучасний, місцями затягнутий роман. На Пулітцерівську премію мабуть що заслуговує.
    Рецензенти, критики з різних куточків планети повторюють, що «Щиголь» є сучасним діккенсівським романом. Лише погоджуся. Нема що заперечувати. Такий собі Bildongroman, тобто про дорослішання.
    14-річний хлопець (Теодор Декер) після теракту опиняється один без сім’ї, родичів у крупному місті (Нью-Йорк) величезної країни. Йому б якось дотягти до повноліття без соціальних служб, притулків, інтернатів. Досвіду, інтуїції життєвої ще бракує. Дуже стрімко йому вдається опуститися практично на дно суспільства – наркотики, недбальство до себе і до власного майбутнього, крадіжки…

    Що власне не сподобалося – дуже багато тексту навколо картини. Які лишень асоціації, порівняння, рефлексії, ледь не парейдолії по відношенню до Het puttertje (нід., себто «Щигля» - картини відомого нідерландського живописця 17 ст. Фабріціуса). І те він вбачає, і таке він уявляє, і сяке дофантазовує… Незначна кількість опечаток (хибодруків) після чомусь 236-ої сторінки. На початку представлення героїв на П із подвоєнням літер: Поттер, Поппер, Піппа заплутувало і насторожувало, що й далі піде так як із власними назвами вулиць та районів: Вест-Сайд, Іст-Сайд, Іст-Віллідж, Лінкольн-центр, Карнегі-холл, Саттон-Плейс. До самого кінця недовіра до персонажа з України Бориса Павліковського (друга Теодора, якого той кликав «Фьодор»). Ну 1-2%, що персонаж змальований у першій половинці роману виявився внутрішньо благородним порядним пацаном. І найбільше добиває безперспективність майбутнього головного героя, який добряче присів на наркотики. Легкою спекуляцією мені здалося натискання на відчуттях до втраченої мами. Може я й присіпуюсь. Спочатку власне Теодор, потім Борис, далі Піппа без мами, наприкінці Гобі «откровєнічає» щодо болісного відчуття втрати неньки. І ще помітив, що герої чи героїні підкреслено схожі на своїх матерів. Не скажу, що все це згадане надто суттєве. Некритично. Я б і за 30 років так не написав, не те, що за 10 як авторка.
    Якщо комусь об'єм видається неймовірним (800 сторінок чистого тексту), то здолайте для початку "Воно" Стівена Кінга, тоді "Щиголь" піде вам за 15-20 днів запросто...

    Сподобалася неймовірна робота по насиченню опису переживань, думок, внутрішніх монологів протагоніста. Деталізація станів, відчуттів – що пахло, на що схоже, якого кольору і що нагадує те чи інше. І в частині, коли Тео 14 років і тоді, коли вже 27-28. Відчуття провини тягтиметься крізь увесь сюжет. Різні люди відчуватимуть його, згадуватимуть, як мабуть і кожен з читачів/-ок, що вдало використала Донна Тартт.
    Сподобався пояснення суті любові до антикваріату. Справді, як цікаво – речі, яким 200-400 років набули неймовірної цінності – комоди, люстерка… Наче небагато років минуло, а людей тягне до них через різні мотиви. Ось задумувались чому люди вивалюють шаленні гроші за волосся Преслі чи протез Черчилля. Впершеу своєму читацькому досвіді зустрів такий ретельний підхід до опису процесу реставрації. Тобто зустрінете у тексті частково «виробничий роман» в стилі Артура Гейлі.

    Сподобалися дотепні порівняння. Наприклад, не дослівно: «Я був такий приголомшений, що навіть якби він всунув мені в руку відшкрябану засохлу жувальну гумку, я б взяв з радістю». Або про строкато-радянську обстановку в кімнаті Бориса: «Складалося враження», що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок з державного прапора і всіляких місцевих тканин…». Переклад хороший, на 96 балів.

    У 2019 р. побачимо екранізацію (не вельми вдалий «сценарист-адаптатор» текстів взявся), тоді зіставимо чи співпадуть образи основних героїв з «книжковими» (Увага! Спойлери!):

    ТЕОДОР ДЕКЕР (мама звала його «Цуценятко», у школі Лас Вегаса він «Поттер», пізніше «Мажор», у Бориса Тео вже «Фьодор») – хлопець 13 років на момент початку опису подій, учень 8 класу у Верхньому Вест-Сайді (Нью-Йорк), що живе з мамою на 57-й вулиці поблизу річки. Тато раптово покинув їхню сім’ю майже за рік до події. Тео сильно картає себе за смерть матері, звинувачує себе. Доволі рано почав їздити самостійно в метро. Часто зацікавлювався спостереженнями за людьми і вигадував на ходу історії про їхнє життя. Пізнає світ і описує в щоденничку. В дитинстві займався орієнтуванням. Визнавав, що не дуже щодо математики, а більше був гуманітарієм. Любив Едгара По, американську літературу та історію, серіал SOS айсберг. Трохи вмів куховарити. Навчився від Бориса багатьох слов’янських фраз, слів та матюків. Мав пряме чорне волосся, носив окуляри. Вважає, що викапаний син тата ззовні. Завдяки авторці дуже глибоко орієнтується у світовому кінематографі ХХ-ХХІ ст. У фільмі його зіграє Енсел Елгорт (німий харизматичний Baby Driver).

    ОДРІ ДЕКЕР - МАМА – приїхала до Нью-Йорку з Канзасу. Там її батьки, які рано померли, займалися конярством і вона з ними. Поневірялась у жахливої рідної тітки Бесс в підлітковому віці. Жила потім в NY над баром з бомжами. На неї завжди звертали увагу чоловіки. І перша знакова подія з цим пов’язана – її помітив агент Джо Пікеринг. Їй вдалося поступити і закінчити коледж, але із-за зустрічі з батьком Тео не мала ступеня. На момент загибелі їй мабуть лише 32-33. Вона ще мала в планах продовжити навчання. Певний час працювала моделлю, а потім навчилася фотографувати і працювала в рекламному агентстві жіночих аксесуарів. Мала чорне волосся, білу шкіру, сповнені світла очі. Мала зламаний у дитинстві ніс і тепер горбинку. Суміш ірландських та індіанських рис, але її вважали ісландкою. Називала себе Окі (предки з Оклахоми). Жести мала несподівані й легкі, пахнула сандаловим маслом. Інколи могла замкнутися у собі, коли засмучена. Тонко розбиралася в образотворчому мистецтві, в історії розвитку Нью-Йорка.

    БОРИС ПАВЛІКОВСЬКИЙ – хлопець українсько-польського походження, який об’їздив зі своїм «стрьомним» батьком увесь світ у свої 15 років. Єдиний друг Теодора у його 14 років у Лас Вегасі. Розмовляв українсько-австралійським акцентом. Володів російською. Майже все уже спробував в житті. Міг багато розповісти. Мав два паспорти. Батько – якийсь технічний працівник по шахтах, геолог інколи б’є до напівсмерті сина. Мати у нього давно померла. Борис пиячить, курить, живе в «срачу». Інколи згадує Україну як щось вкрай жахливе. Блідий, не дуже чистий, з чорним масним волоссям, проваленими грудьми. Чистив кишені і обкрадав супермаркети. Мав тягу до Ксандри і хотів її. Читав різними мовами Чехова та інших слов’янських авторів. В Індонезії прийняв іслам і навіть нове ім’я Бадр аль-Дін. Але вже встиг відректися. З віком став вродливим. Шкіра загрубіла. Риси обличчя різкі та нервові. Все одно, щось було у ньому таке, що не викликало довіри. Борис був рано одружений і навіть мав двох близнюків. Борис дуже все помічав і усікав настрій. Жевжик такий.
    ПІППА БЛЕКВЕЛЛ - дівчина з футляром від флейти, що втрапила в халепу теракту в Музеї. Фатальна дівчина Теодора. Сестра по нещастю, з’їдаючому відчуттю провини і посттравматичному синдрому з ним. Після події перестала рости. Молочного кольору шкіра, руки наче викарбувані з мармуру. Вигляд спортивний. Руде волосся як у її мами – Джульєтти, що теж померла рано. Піппа була дуже схожою на неї. Мати мала дуже важку долю. Дуже багато слухає музику. Розбирається в кіно як і Тео. Не зовсім підходяща 25-рчна австралійка її зіграє.
    МІСІС САМАНТА БАРБУР – з давнього г
    олландського роду. Дуже біла. Суперстримана і холодна. Не була взірцем краси. Вуха маленькі і притиснуті до голови. Тіло довге й тонке. Мала 4-х дітей – Платта (старший і придурок) та Енді, молодші Тодді та донька Кітсі. Тодді був схожий рисами на неї, але не пропорційний як мати. Вміла долати життєві та бюрократичні перешкоди. Погодилася опікуватись Теодором після фактичного осиротіння. Барбури жили у величезному помешканні, але на першому поверсі без сонця.

    ДЖЕЙМС ГОБАРТ – власник крамниці старих речей, фотографій. Заввишки 2 метра. Худий, кремезний. Сивий. Років 50-60. Хворобливий колір шкіри. Дивним чином був знайомий із Самантою Барбур. «Щось там колись ремонтував для неї». Живе із собакою Космо. Потім із Поппером. Зіграв одну з важливих ролей у становленні Теодора.

    Загалом задоволеність від прочитаного 87 балів. Тут нема можливості 4,5 зірки поставити, тож клікаю 5.
  •  
    Довга історія роздумів
    Книга Донни Тартт «Щиголь» - справді монументальний шедевр сучасної літератури. Книга напрочуд викликає багато переживань та емоцій. Письменниця намагається донести до читача головну ідею книги – видатні речі та цінні ідеї людства існують для всіх і для кожного індивідуально. Книга розповідає про малого хлопчика, життя якого починається трагічно. Він втрачає матір і виховується без родини. Перед читачами розгортається ціле життя головного героя, його невдачі, переживання та проблеми. У книзі багато проблем, життєвих, важких ситуацій. У книзі багато слов’янської тематики та є навіть герої-українці. У розповіді постійно проявляється художня робота – картина відомого нідерландського художника, яка супроводжує головного героя впродовж усього життя. Сюжет дуже динамічний, маємо гарну картину сучасного американського життя. Книга перенаповнена наркоманією, алкоголізмом та розпустою. Авторка дуже гарно описує місцевість, а саме велич на особливості міста Нью-Йорк. Книга цікава описами і роздумами про становлення молодої особистості, дилеми та проблема вибору життєвого шляху. Книга буде дуже корисною для читачів молодого та середнього віку. Книга повчальна та змушує задуматись над своїм життям. Рекомендую!
  •  
    Глибоко написано!
    Складно писати відгук на твір мистецтва. Так-так, саме так я б охарактеризував цю книгу - письменницьке мистецтво, література 21 століття, за яку не соромно. Спробую пояснити, чому я так вважаю. 13-річний Тео дивом уцілів під час вибуху в музеї, в якому загинула його мати. Єдиним, що щодня нагадує йому про жахливі події того дня, стала вкрадена ним картина, маленької пташки, вартістю в мільйони. І цей роман про те, які труднощі і негаразди доведеться пережити Тео разом зі своїм маленьким секретом, переїжджаючи з хати в хату, втрачаючи і знаходячи близьких людей.
    "Щиголь" - роман з великої літери. Приємним здивуванням стало для мене, що в ньому є нормальний, хороший сюжет, присутні навіть несподівані повороти! Читаючи, отримуєш справжнє естетичне задоволення. У мене виникало таке відчуття, що автор з кожною новою сторінкою відчуває моє терпіння. Чим старше ставав герой, тим більше з'являлося огидних і неприємних подробиць, від яких хотілося зморщити ніс і помити руки. Особливо хочеться відзначити портрети героїв. Я був просто в захваті від того, які характерні вони вийшли. Хоч я і розхвалив цей твір, я не можу і не буду радити його всім і кожному, тому що це важка, серйозна книга, для якої потрібно дозріти, налаштуватися і спробувати прийняти все, що в ній написано.
  •  
    Душевна історія.
    Роман "Щиголь" - це кілька епізодів з життя головного героя, Теодора Декера, на долю якого припадає чимало життєвих випробувань і незвичайних пригод. Причому, більшу частину він створює собі сам. Книга розбита на дві приблизно рівні частини. У першій - герою 13 років. У другій - близько 30. Дія роману відбувається в наші дні - в Нью-Йорку, Лас-Вегасі, знову Нью-Йорку і, нарешті, Амстердамі.

    Назва роману пов'язано з цілком реальним живописним полотном ("Щиголь"), що належить кисті цілком реального голландського художника Карела Фабриціуса (учня Рембрандта). Доля головного героя фатальним чином виявляється пов'язаною з цією картиною.

    Роман - дуже психологічний, драматичний і залишає якесь дуже нервове враження. Швидше за все, його можна віднести до жанру "саспенсу". Коли читаєш книгу і постійно чекаєш, що з головним героєм трапиться щось вкрай неприємне, може бути - навіть жахливе. І від цього трохи втомлюєшся.

    У той же час "Щиголь" - це дуже яскрава художня проза, з чудовими описами чого б то не було: дощу на вулицях Нью-Йорка, випадково зустрів людей, картин старих майстрів.

    Оповідання постійно перетікає з однієї життєвої межі на іншу. Від трагічної - до комічної. Від аристократичної - до кримінальної. Цьому чимало сприяє і сама особистість головного героя - психологічно нестійкого, але при цьому схильного до різного роду авантюр.

    Ще одна характерна риса роману - його актуальність. Він був опублікований в 2013 році і цілком відображає сучасну технічну реальність. З ноутбуками, айфонами, смс-ками, електронною поштою та іншими прикметами XXI століття.

    Одним словом, "Щиголь" - цікаве і захопливе читання, з масою драматичних поворотів. Але рекомендувати його можна лише читачам зі стійкою психікою і великим запасом оптимізму. Для людей вразливих або схильних до депресій таке читання може виявитися надмірно психологічним навантаженням.
  •  
    Було важко
    Думайте добре перед тим як читати.

    Тео у свої тринадцять років залишився без матері, яка стала жертвою теракту. Останнього кого він бачив - старий дідусь з рижоволосою онукою. Дідусь перед смертю дав йому перстень і звелів забрати картину з пташкою формату А4. Все своє життя хлопець пив, вживав наркотики, розчаровувався у людях і венив у цьому картину, яка у результатів стала його спасінням...

    В цій книзі ви знайдете і мистецтво, і Нью-Йорк, і Лас-Вегас, і особливо наркотики, алкоголь, не обійшлось і без пошлості. Безумовно - герой прийде до висновку, але ці вісімсот(!) сторінок помилок грали мені на нервах. Самого героя я ладна була вбити. В мене досі бридкий осад.

    Книга для терпеливих. Не кожен переживе цю цеглину наркотиків, наркотиків і іще раз наркотиків. Не люблю таких героїв. Вони просто слабкі. Не розуміють справжнього змісту життя. Тому зрозуміла чому для них краще смерть ніж таких спосіб життя. Книга не читалася на одному диханні для мене. Я відчула всі вісімсот дванадцять сторінок. Просто не люблю такого типу описи "нижчого життя".

    Проте, звісно, книга варта уваги і я маю у планах її перечитати. Та поки - я не в захваті.
  •  
    Істина сувора, але це істина.
    Коротко: так, дана книга за правом носить на собі марку "Лауреат Пулітцерівської премії". Виразна, всепроникна, нав'язливо-тендітна та головне...своя. Книга добре диференційована, тому різновид роману вказати важко: філософський, соціально-психологічний, інтенсивна антиутопія. Але якщо вам подобається літературний реалізм - книга ваша! Саме літературний реалізм - слушне назва, адже наскільки все "правильно" розташовано, що реальний біг життя вніс би певні корективи. Але це все сприйняття, тому "дорога виникає під ногами того, хто йде".
    Не коротко: атмосфера ненав'язливого реалізму - для мене це неначе альтернативне бачення того, щоб було б, якби.... Інколи ти погоджуєшся з рішеннями головного героя на всі сто, а то і двісті відсотків. Ти бачиш ситуацію очима протагоніста, біжиш разом з ним, йдеш вечеряти, а інколи і снідаєш разом. Ця книга - саме той випадок.
    Стиль написання - специфічний, як на мене - чудовий. Діалог - ось що відрізняє стиль автора від багатьох інших. Тільки діалог відбувається не між головними героями, а між книгою та читачем. Ламати стереотипи - в певній мірі теж вже стереотип. Але змінювати соціально прийнятий образ взаємодії - це вже щось!
  •  
    Спа
    Ви ж знаєте про "Хлопця, який вижив", тобто про Гаррі Потера? Так от, головний герой цього роману Тео теж "хлопець, який вижив", звичайно ніякого Волдеморта тут немає, все більш прозаїчно: теракт у нью-йоркському музеї. Його мати при цьому гине, а він залишається майже сиротою, адже його батько покинув сім'ю ще раніше і його місцезнаходження невідоме. Ця трагічна подія принесла в його життя дві речі: картину "Щиголь" голландського живописця Фабріціуса, яку він украв (врятував?) з музею і знайомство з дівчиною, котра також вижила під час цих подій. Від цього моменту починаються його поневіряння: спочатку він живе в родині свого шкільного друга, і ось вони за крок до того, щоб його всиновити, але з'являється "татусь" і забирає його в передмістя Лас-Вегаса. Його батькові, котрий проводить свій час за випивкою та азартними іграми, начхати на свого сина, а той знайомиться з подібним йому підлітком та "зависає" за випивкою та наркотиками. Через певний час йому вдалось буквально втекти від батька, перебратись в Нью-Йорк, де розпочалось його нове життя. Він став працювати в сфері антикваріату, створив цілу схему обману покупців, внаслідок якої він загруз у суцільній брехні, не тільки щодо клієнтів, але й щодо свого партнера. Над ним постійно висить страх втрати картини, яку він возить з собою та приховує від усіх. Дівчина, яка також врятувалась після теракту, та у котру він закоханий, сприймає його лише, як друга. Все це перетворює його життя на постійний біль та параною, котрі він долає алкоголем і наркотиками. Єдина людина, якій він випадково показує картину, його лас-вегаський дружбан, ще й втягує його в криваву кримінальну історію. Чи є тут хеппі-енд? Скоріше ні, бо хоч Тео і звільняється від більшості своїх негараздів, але я сумніваюсь, що це робить його щасливим.
    Книга досить товстезна, та постійно тримає у напрузі, причому доволі таки гнітючій. Ви і переживатимете за Тео, і будете його ненавидіти, сприйматимете його безвихідь, як свою, бо вам обом до кінця ще сторінок 300-400, і ви разом з ним загрузли у цій безпросвітності. Та, перегортаючи останню сторінку ви будете і шкодувати, і радіти, бо хоч книжка довга і важка, але водночас цікава і захоплива. Я, після прочитання, захотів прочитати її ще раз, але на мене чекала купка нових непрочитаних книг, то ж в майбутньому можливо повернусь до "Щигля" ще раз.
    А ось стосовно автора, Донни Тартт, то шкода, що їй не трапився безжальний редактор, що зміг би домогтися від неї скоротити роман хоча б на 200 сторінок. Бо, навіть, як на мене, людини, яка полюбляє товстезні книги, роман, ну дуууже місцями затягнутий .
  •  
    Чудова, чудова книга!
    "Щиголь" Донни Тартт - це книга, яка довго чекала своєї черги на поличці, я вже майже забула про її існування, так сильно мене відлякував її обсяг. Та зрештою я таки зважилася на те, щоб її прочитати - кинула собі виклик, так би мовити і з того часу жодного разу про це не пошкодувала.

    Хлопчик, який є головним героєм цієї книги, втрачає матір у дуже юному віці і за доволі трагічних обставин. Він позбавлений можливості навчитися у неї багатьох важливих речей, тому в житті йому багато чого доводиться засвоювати власноруч, роблячи свої власні помилки, набиваючи свої власні синці і "гулі".

    Ця книга тісно пов'язана із мистецтвом, - як воно впливає на наші життя, чим воно таке важливе, та як потрібно ставитися до видатних творінь. Також це книга про нелегке і доволі самотнє життя, а також пошук справжнього себе у світі.

    Попри те, що "Щиголь" - не найбільш динамічна книга, яку мені доводилося читати, мене так захопив витончений, майже класичний, стиль письма авторки, що я, гортаючи сторінку за сторінкою, незчулася як прочитала її за кілька коротких днів. Це твір, який я рекомендуватиму читати усім!
  •  
    Вартує витраченого часу та зусиль
    Теракт в одному з музеїв Нью-Йорка розколов життя підлітка Тео Деккера на "до та "після". Під час вибуху загинула матір хлопчика, яка була єдиною близькою йому людиною у всьому світі. Перебуваючи в стані шоку, Тео викрадає картину голландського художника Фабриціуса з маленькою пташкою. Минають дні, та хлопець не наважується повернути цей шедевр і зрештою стає його заручником.
    Зрештою Тео поселяється разом з батьком та його новою дружиною в будинку неподалік Лас-Вегаса. Дорослі практично не звертають на нього уваги, тож весь свій вільний час Тео проводить з Борисом - хлопцем, в жилах якого тече українська, російська та польська кров. Розваги підлітків зводяться до дрібних крадіжок, вживання алкоголю та наркотиків.
    Коли ж батько загинув в автокатастрофі, Тео повертається до рідного міста і стає учнем Гобарта, з яким познайомився невдовзі після трагедії. Через кілька років Тео перетворюється на успішного ззовні торговця антикваріатом. Проте виявляється, що частина його оборудок незаконні, а сам герой міцно "підсів" на наркотики. І лише кохання до Піппи "Щиголь" Фабриціуса виявляються тими "якорями", які тримають Тео на цьому світі.
    У цій історії багато бруду та насильства. Водночас в ній багато прекрасного. Блискучий стиль Донни Таррт перетворив роман "Щиголь" на одну з найкращих книг останнього десятиліття.
  •  
    Усе гине й створюється знову.
    Донна Тартт зуміла вмістити в один твір – драму, пов’язану з втратою близької людини. Мистецтво в різних проявах – живопис, старовинні меблі, прикраси. Також, буденність життя - відчай, пошуки, як заглушити внутрішній біль, сімейні драми, віддану дружбу, помилки і дурість юності. Після прочитання останньої сторінки, здається, що перебуваєш в якомусь наркотичному дурмані, який ніяк не відпустить і хочеться ще.
    Головні герої, й самі постійно перебували під кайфом.
    Але, річ, від якої вони найбільше кайфували – не наркотик. Річ, від якої найбільше кайфували всі в цій книзі – це невеличка картина Карела Фабріціуса "Щиглик", з зображенням маленької пташки, прикутої ланцюжком до жердинки.
    Це була улюблена картина, матері Тео. Сам Тео, теж закохався в неї з першого погляду і не міг на неї надивитися. Старий Велті так любив цю картину, що перед смертю попросив Тео, врятувати її і забрати з собою.
    Ця картина, звабила навіть Бориса, хлопця, в якого здається тільки дівчата,випивка і наркотики в голові.
    Варто тільки один раз подивитися на картину, і всіх охоплює оп’яніння.
    Саме ця картина, принесла багато клопоту, головному герою, але, складається враження, що вона його і врятувала.Вона давала йому своє світло і силу, жити далі.
    Книга, місцями динамічна і вибухова, а іноді дуже меланхолічна і десь навіть депресивна.
    Авторка дуже гарно передає атмосферу міст. Нью Йорк, з його вулицями, будинками, людьми, запахами. Повна протилежність – Лас Вегас, де сонце, пісок і все повітря пропитане азартом, випивкою і наркотиками. І сіро – вологий Амстердам. «…Амстердам, який насправді став моїм Дамаском, моєю станцією й апогеєм мого Навернення…».
    Кожний герой в книжці, продуманий до мілких деталей, і не важливо, це головні герої чи простий швейцар в готелі, або наркоторговець в парку.

    То ж, якщо ви хочете пірнути в книгу, і щоб вона вас захлеснула повністю з головою – беріть цю книжку. І її розмір, це не мінус, а навіть навпаки.
  •  
    Грустная история for sale %
    Грустные истории могут дать нам довольно много, если подумать. Есть люди, которые не выносят грустных историй. Но большинство их все таки любит, даже если боится в этом признаться себе, или кому-то. Этот роман понравится всем, кто не слишком придирчив к мелочам и готов мириться с типичной американской невнимательностью к деталям чужой культуры.
    В рамках и форматах современной американской литературы роман "Щегол" - это глоток свежего воздуха. Конечно, текст просеяли через беспощадное редакторское сито, но индивидуальность в нем все же осталось. "Щегол" - это хорошая книга, но она могла бы быть написана еще лучше. Этот роман составлен так, чтобы привлечь к себе максимально широкую аудиторию читателей.
    В первую очередь "Щегол" - это психологическая драма о потере, которая маскируется под детектив. Детективная часть в нем, скажем прямо - не сильна. Она присутствует в сюжете довольно навязчиво, являясь одним из важных элементов сюжетной завязки, иначе, зачем бы у мальчика оказалась картина. Но прописана и продумана она настолько вяло, что встает вопрос: а нужна ли детективная линия там вообще? Возможно, это способ добавить больше тайны, чтобы лучше удержать внимание читателя, который может устать от сотен страниц посвященных рефлексиям героев. Это делает роман более продаваемым, но это же и делает роман более попсовым и занижает общую планку. Если бы не попытка слепить из серьезной драмы детективчик, это был бы экзистенциальный роман, или роман-взросления, наверное, с таким определением, он бы никогда не попал в бестселлеры по всему миру.

  •  
    Двоякие впечатления от романа
    Это произведение, безусловно, заслуживает внимания, но я бы все-таки не назвала его литературным шедевром. Кто-то пишет, что этот роман его покорил, другие всячески порицают автора за такую работу, а у меня «Щегол» вызвал двоякие впечатления. С одной стороны чувствуется, что у Донны Тартт действительно есть талант и она пишет интересно. А с другой уже ближе к середине книги я начала ловить себя на мысли, что хотела бы поскорее добраться к финалу. Далее я уже монотонно переворачивала страницы просто, потому что никогда не бросаю книгу, которую начала читать.
    На мой взгляд, самый большой недостаток этого произведения – его объем. Всю историю можно было вместить на 400 страницах. От этого она бы только выиграла и была более динамичная. Но у Донны Тартт, конечно же, свое видение и она решила погрузить читателя в американский быт и жизнь главного героя. После трагического случая в музее, тринадцатилетний мальчик Тео остается без матери. С этого дня его жизнь наполняют пустота и одиночество. Со временем рана притупляется, но у Тео появляются новые проблемы, друзья, пороки, любовь к хрупкой девочке и своя тайна, которую он не решается поведать даже близким людям.
    Эта история заставляет переживать за Тео, но вместе с тем слишком подробное описание быта, его пороков, преступлений, которые происходят в книге, немного отталкивают. Второй раз я бы это произведение не читала. А так у меня была хорошая возможность ознакомиться с романом, который вызвал много споров в далеком 2014 году и стал лауреатом Пулитцеровской премии. Я бы отнесла это произведение к психологической прозе с элементами детектива.
  •  
    Роман, який стимулює думку і зворушує серце.
    «Щиголь» Донни Тарт є надзвичайно добре написаним романом про дорослішання з ідеально структурованими персонажами, що слідкує за несподіваним зв’язком життя хлопчика-сироти з відомою маленькою картиною, що уникнула катастрофи. Роман, який стимулює думку і зворушує серце.
    У свій тринадцятий рік Тео Деккер, син відданої матері та безрозсудного, головним чином відсутнього батька, дивом переживає трагічну подію, яка руйнує його життя. Один і незахищений у Нью-Йорку, він врешті знайде притулок у сім’ї заможного друга. Засліплений своїм новим будинком на Парк-авеню, відсторонений від однокласників, які не знають, як з ним поводитися, мучиться нестерпною ностальгією за матір'ю, і, як із плином часу, він все більше прив’язується в пам’яті до маленької, незбагненно спокусливої картини, яка врешті-решт заводить Тебе в підземний світ беззаконня ...
    «Щиголь» - це одісея в сучасній Америці та захоплююча драма. Поєднуючи неймовірно яскравих персонажів з шокуючою напругою, це приголомшливий, захоплюючий шедевр - занурююча історія про втрату та прихильність, виживання та самозамислення, а також про найглибші таємниці любові, самобутності та пристрастей.

  •  
    Ідеально
    Читала щодня, протягом двох тижнів (прекрасний спосіб провести трохи часу), магнетичний вплив, який перешкоджає робити будь-що.
    Ця історія починається з теракту в сучасному Нью-Йорку, але можна сказати, що все розпочалось ще в 1654 році, коли Фабріціус спритною рукою намалював свій шедевр, яскраву пташку.

    Отже, Тео Декер – вижив. Його мати загинула під час терористичного вибуху в столичному музеї в Нью-Йорку. Єдине диво у житті хлопця — украдена з галереї картина. Він крокує у доросле життя, через низку трагедій та нещасних випадків, подій, через які Тео не бачить сенсу вириватися з полону свого життя. Хлопчик загублений, навіть коли оточений людьми, які з радістю пропонують йому будь-яку допомогу, яку він може побажати, він самотній, прикутий до згубного життя, як Фабріціус прикував свого «Щигля».
    Ця історія - це набагато більше, ніж те, що відбувається з Тео і картиною. Йдеться про втрату, горе і вірність.

    Книга підтвердила мою віру в літературу, змушуючи нескінченно дивуватися її силі. Вона справді одна з найкращих книг, яку я коли-небудь читала (ймовірно, це результат нескінченного маршу посередніх книг, що нині потрясають видавничу галузь).
    Ще однією радістю цього роману є візуальні описи Нью-Йорка. Коли сцена переходить на безплідний пустир приміського Лас-Вегаса, це яскравий контраст. Персонажі та їх розповіді передаються з такою деталлю, що вони стали для мене справжніми людьми.
    Така повна, глибока і бездоганно побудована, кожен елемент справжній. Сюжет, персонажі, темп, всі дрібні деталі, так багато крихітних деталей дивовижно розставлені по місцях, все ідеально… Діалоги та описи, Боже, описи, від посмішки до взуття, до настрою, вони ідеальні, вони досконалі, ця книга - просто диво.

    Не знаю, чи зможу чекати одинадцять років на іншу книгу :)




  •  
    Одна історія з життя
    "Щиголь" - масивна книга з довгою 14-річною історією життя головного героя, яка, без сумнівів, не залишить вас байдужими. А що вже аспекти небайдужості можуть бути дуже полярними, то це вже залежить від суб'єктивного сприйняття кожного читача.

    Книга і правда затягує при читанні, однак на такий обсяг точно потрібно налаштуватися. Мені цікава література, яка розкриває психологічні якихось потрясінь чи трагедій, а проте відчуття ейфорії і захоплення сюжетом покинуло мене десь на 550 сторінці, коли моральних побивань і страждань Тео було уже занадто. У мене склалося враження, що на останніх кількох сотнях сторінок авторка також уже не знала, що писати, бо повороти сюжету були аж надто вже очікуваними і передбачуваними. А засідка в гаражах взагалі викликала мимовільний фейспалм.
    В багатьох відгуках я зустрічала невдоволення надмірою наркотиків, алкоголю і розпусти в книзі. Що ж, не можу сказати, що в мене це викликало сильний негатив. Це умовна частина умовного реального життя.

    Читаючи книгу, несподіванкою для мене було дізнатися про українське коріння частини персонажів, зокрема Бориса як найбільш значного, а також згадки деяких традицій, звичаїв, українських слівець. Однак, не можу сказати, що цей факт справив на мене позитивне враження. Україна представлена жахливою кримінальною країною, де побутують лише злидні, алкоголізм і торгівля людьми. Ще один примітний факт, який також не додає позитивного іміджу нашій країні, це те, що всі Борисові компаньйони також українці, які займаються, м'яко кажучи, не дуже легальними і чистими ділішками. Свого роду українська мафія. У книзі багато говориться про мистецтво, але про жодного українця, яких протягом 19-20 ст в Штати виїхало сила силенна, в позитивному ключі не згадується.
    Паралельно з Україною є згадки й Польщі, яка на порівняння виглядає кращою і прийнятнішою країною для проживання. Про це говорить сам Борис. Крім того, в європейських кримінальних колах він був відомий саме як поляк. Цікава примітка.

    Я все ще в роздумах над цим твором і над своєю йому оцінкою, однак, для мене важливі не лише "сльози та соплі", але й глибина персонажа, його ріст, зміна, дорослішання. Протягом читання я отримала багато першого, але мало другого. На жаль, я не помітила особливої зміни в думках Тео, його підходах до оцінки і вирішення проблем що в 13, що в 27 років. За моїм суб'єктивним відчуттям, гарно виписані і передані другорядні актори відтіняли, створювали весь той антураж в якому головний герой просто був. Законсервований. Ми, люди, і правда схильні консервуватися в проблемі, однак, чи на 14 років?
    Кожна книга має свого читача, і я переконана, що комусь, хто має схожі душевні переживання, вона відгукнеться краще і, можливо, навіть допоможе.
  •  
    Обов‘язково до прочитання!
    Ставлення до розпіарених книжок у мене, чомусь, негативне, і той факт, що книги варто читати ті, після смерті автора яких пройшло 30 років.. та у випадку із Щиголем ця теорія не працює:)
    Початок, для мене, був нуднувато м і затягнутим, а вже після 80-тої сторінки діло пішло на швидкість і 800 сторінок були прочитані за 3 дні!
    Сама історія сповнена жалю і скорботи до хлопчика, який був ще досить маленьким, коли на початку роману його мама померла від вибуху в галереї. Ось з цього моменту сюжет і закручується досить дивно. І картина, і перстень, і чарівна дівчинка в яку Тео закохується.
    Неймовірно боляче було занурюватися у той світ, в якому довелося вирости головному герою і його другу Борису, коли вони могли «пообідати м’ясною цукеркою», але ввечері «напивалися до обмороку», в жодному разі діти/підлітки не мають проживати свої роки дитинства саме так.
    В якийсь момент, історія переносить нас на декілька роїв вперед, де головним героям, Тео та його другу з українським коріння -Борису, вже за 20-ять. І сюжет далі вже будується довкола картини відомого художника, з якої, власне, все і почалося.
    Кінцівка, як на мій погляд, зовсім не відбиває початок, має категорично інший характер доповіді.
    Чомусь, протягом читання, мене не покидало відчуття того, що цей вибух, коли загинула мама Тео, це саме та трагедія, яка сталася 11/09/2001 з хмарочосами-близнюками. Скорше за все, воно не має жодного відношення, але от чомусь мені так відчувалося:)
  •  
    Реальність
    Книга захоплююча, маю віддати їй належне. Життя головного героя приковує погляд і з першої сторінки ти не можеш відірватись. Те, як маленький хлопчик втративши маму пускає своє життя коту під хвіст, змушує задуматись над роллю мами в житті кожного з нас.
    Кожна рецензія до книги, ще раз переконувала мене прочитати її, але я явно не очікувала побачити в книзі стільки згадок про Україну і не найкращих. Читаючи книгу я поневолі задумувалась, а чи була письменниця хоча б раз в Україні? Її змалювання нашої країни обурювало мене із кожною згадкою. Зі слів письменниці постає така картина: Україна - місце сіре, холодне, брудне і найбільший стереотип - у нас тут вічна зима. А якщо наступає весна або літо, то зазвичай комарі, вонюча багнюка і діти ходять голодні. Батьки лупцюють свої дітей, як то кажуть, "як старе відро", а виїжджаючи за кордон залишають їх сусідам, а ті в свою чергу, з часом виганяють їх на вулицю. Їжі немає, всі бухають, а в Америці, якщо є українки, то вони зазвичай проститутки. Клас! Обожнюю такі описи України! Вельми вам дякую! І плюс, за таку картину їй дали Пуліцерівську премію! Чудово, тепер весь світ читає книгу і уявляє "реалії українського життя". Невже всі і справді про нас так думають?...
    Є над чим задуматись...
    P.S. Все йшло чудово, поки вона не згадала про Україну.
  •  
    Диккенс 21 века
    Об этой книге я узнала осенью 2019 года, когда увидела трейлер фильма с Николь Кидман. Так как я преподаю «Музееведение», то меня заинтересовал сюжет, связанный со взрывом в музее. Вот я и решила ее прочесть из научного интереса.
    Скажу так: книга произвела на меня впечатление, но в ней я хочу отделить авторский стиль от авторской мысли. К стилистике Донны Тартт вопросов нет никаких - это признанный мастер слова, обладающий талантом, не меньшим, чем у моего любимого Чарльза Диккенса. 820 страниц текста читаются легко и непринуждённо. Вопросы у меня есть только к сюжету. Я привыкла к тому, что литература должна воспитывать на примере своих героев. О каком воспитательном моменте речь, если главные герои - мало того, что наркоманы, так ещё и люди, не видящие в этом ничего плохого? Борис к концу книги вообще подсел на иглу, а Теодор не бросил нюхать порошок. Автор явно симпатизирует этим двоим парням и очень их жалеет. Да, смерть родителей - это действительно трагедия, но не становиться же всем сиротами, алкоголиками и наркоманами, ворами и убийцами? Тем более, что Тео не беден, живет себе в Нью-Йорке в хорошей семье.
    Мне кажется, что книга более понятна именно американскому читателю. Лично мне был симпатичен один герой - Гоби. Вот он и профессионал в своём деле, и человек хороший. Все остальные герои эгоистичны и ограничены, страдают непонятной депрессией и ждут, что весь мир им обязан.
    Книга прекрасная, и истинные любители современной литературы ее по достоинству оценят.
  •  
    Щиголь
    Купила эту книгу потому что было ощущение что все вокруг сходят с ума))
    Тяжело приступала к чтению так как пугало количество страниц. Но, прочитала я её даже быстрее чем Доктор Живаго, который порядком меньше. Первое впечатление - когда начинаешь читать книгу, совсем не чувствуешь того количества страниц, тебе кажется что читаешь ты всего минуту, а когда смотришь на часы то видишь, что прошло уже около часа! История Тео читается очень просто, хотя местами и затянуто.
    Прочитав историю Тео Деккера понимаешь, что этот молодой человек и пример его жизни учит нас тому, как справляться с проблемами, как дружить и как любить. А еще, что я отметила для себя - тема искусства, которая на самом деле проходит через весь роман. То как люди сходят с ума по некоторым вещам, как влияет на нашу жизнь некоторые аспекты мирового искусства. Картина Щегол в некотором роде это и есть сам Тео в детстве, такой же маленький и совершенно одинокий.
    На самом деле, когда я поняла, что история заканчивается, было даже немного грустно. Концовка романа вполне ожидаема на самом деле (уже когда они с Борисом летели в Амстердам для меня стало все понятно) хотя я не знаю как бы я хотела, чтобы роман закончился.
    А еще, что приятно читать это немножко про украинскую культуру и язык. В книге есть несколько героев украинцев и русских, и на самом деле очень интересно насколько точно автор описывает эти культуры.
    В целом, читать стоит всем и каждому, а тем кто боится такого количества страниц - сразу скажу, что они не ощущаются!
  •  
    Щиголь
    Зазвичай моя думка не збігається з думками критиків, але ця книга стала неймовірно приємним винятком! Сміливо записую її до списків своїх улюблених та обов'язкових рекомендацій до прочитання. Стиль Донни Тарт дійсно схожий на Чарльза Діккенса, якби герої його творів були перенесені в сучасний світ. Чудовий, з любов'ю детально виписаний роман з елементами детективу. Першу половину книги сюжет розгортається неквапно - після теракту в музеї юний Тео втрачає матір, а в нього опиняється неймовірно цінна картина. Далі життя хлопця сповнюється суцільних надій і невизначеності... Він встигне пожити в родині шкільного друга, потім - в Вегасі у батька, який колись залишив їх з матір'ю. Але найкраще йому буде в антикварного майстра, який навчить його своїй справі. Автор так цікаво описує антикварні речі... Мені захотілось потрапити десь у Париж на блошиний ринок. Все-таки зараз в нас зовсім інше ставлення до речей - ми легко замінюємо старі на нові. А колись кожна річ робилась з любов'ю, на совість і на роки. Такі речі несуть в собі особливу енергетику майстра і передають любов тим, хто ними потім володіє. З Тео, Гобі, Борисом і Піппою зовсім не хотілося прощатись. Аж не віриться, що це було аж 800 сторінок!
  •  
    Ars longa vita brevis
    Прочитала нарешті "Щиголя" Донни Тарт. Лауреат Пулітцерівської премії, один з найвизначніших романів десятиліття, шалена популярність і оце все.

    Читається дуже легко. Осилила цей роман за тиждень (при тому, що вільного часу майже не було).
    Якщо ви чули про "Щиголя" (а ви, скоріше за все, чули) то знаєте сюжет: Тео Деккеру 13 років, його мати помирає під час теракту в музеї, а сам Тео виживає і забирає із собою маленьку картину "Щиголя" Фабріціуса. Батько покинув його ще до смерті матері, а інших родичів у нього немає. Тимчасово він живе у свого друга з ледь не аристократичної родини, а ще починає захоплюватись реставрацією антикварних меблів. Звучить дивно, але ще дивніше буде переказувати тут десь сторінок 200 чи 300 тексту, та і спойлерити дуже не хочеться. Одразу скажу, що написано дуже добре. І переклад (о диво! КСД, невже це ти?) теж читабельний. Але цей період життя Тео (а роман описує його життя до 26 років) мені видається найцікавішим з усього роману. По-перше, дуже добре описується його стан пост-травматичного синдрому. А по-друге, "Щиголь" виступає тим заспокійливим, яке тримає Тео від повного відчаю. Бо далі (коли Тео вже 26) картина рухає сюжет, що трохи навіть нівелює оцей ореол прекрасності і ледь не основну думку роману, що ars longa vita brevis.

    А от період Тео у Нью-Йорку в 26 років розчаровує більше. Трагедія, яка вплинула на все його життя, по суті мало згадується. Потім, коли знову з'являється Борис (це вже спойлер, але очевидно було з сюжету і так), авторка чомусь хоче пограти у "розборки" в стилі гангстерів і "Щиголь" починає по сюжету нагадувати "Код да Вінчі" Дена Брауна. Типу, тим хто повівся на відомій роман, але кому читати складно, тримайте подаруночок — екшн і невибагливу розповідь. Краще б більше розказали про оборудки з мистецтвом на чорному ринку. Чи якісь деталі як відрізнити підробку від оригіналу. В кінці не зрозуміло навіщо роздуми в стилі "чи прочитає хтось цей роман...навряд..." і нігілістські думки в стилі навіть не знаю кого (бо дуже вже багато персонажів щось подібне говорили різними словами). Останні декілька сторінок навіть нівелюють ідею, яка була на початку чи захована десь посередині. І краще було б лишити все у розрізі пост-травми і її впливу, ніж зосередитись на оповіді про нещасного наркомана.
  •  
    Мистецтво - це вічність
    Недарма ця книга отримала премію, адже дійсно торкає доволі чутливі теми, а особливо акцентує увагу на мистецтві як такому. Після прочитання книги відразу почав шукати в інтернеті інформацію про Фабрициуса та Рембранта. Настільки Дона змогла зацікавити мене, що я поліз шукати художників та їх витвори мистецтва. Безумовно можна сказати, що основною темою книги є «мистецтво», не трагічне життя хлопця, а саме мистецтво. Тому що, воно вплинуло на його життя, а точніше вплинула картина. Скільки годин провів герой у хвилюванні та нестримному трепеті, споглядаючи на неї. Вона чаїлась на краю його свідомості, не давала спати, змушувала робити не послідовні кроки та бути спогадом про матір. Звісно, це не єдиний елемент із книги, який відноситься до теми «мистецтва». Усе життя Тео оточує мистецтво, в підвалі Гобі(у майбутньому реставрація стане його професією), у місіс Барбур(жінка проявляє ще глибшу симпатію до хлопця, адже він розділяв її цікавість до картин) та у власній квартирі. Єдине місце, до якого «вічне та прекрасне» не торкнуло своїм крилом, це місце проживання батька Тео. Саме там герой ступає на слизьку дорогу, зустрічає Бориса, розуміючи свою ідентичність з ним - заводить міцну дружбу.
  •  
    "..А можете дитися на картину секунду й потім думати про неї все життя."
    Можливі Спойлери!!
    Доволі важко вхопитися за щось одне і почати з нього, бо думаю, вже сам розмір несе за собою величезну кількість інформації.
    Щодо обкладинки. Вона неймовірна! Мене постійно питали, що це з книгою, чому вона порвана, настільки все реалістично виглядає. І також відзначу українську її сторону, в тому плані, що дуже якісно перевели, немає залишків від старої назви англійською, текст виконаний в стилі оригіналу і це чудова робота!
    Також зазначу, що за пів року до прочитання я дивилася фільм, але це мало сказалося на враженнях, тому що більшу частину я просто забула і не пам'ятала навіть кінцівки.
    У ній 800+ сторінок, але на читання пішло і не так багато часу, текст читається доволі легко і навіть великі сторінки з маленьким шрифтом не дуже відчуваються, вони перегортаються одна за одною, легко і невимушено.
    Звичайно, були місця, на яких я сповільнювалася, там починалася рутина і довгі описи відчуттів головного героя. Але й були місця, які просто хотілося проковтнути цілком, вони захоплювати і викликали бурю емоцій.
    Якщо брати в цілому, перша частина здається цікавішою за другу за рахунок того, що там описується становлення Тео в новому суспільстві і призвичаєння до думки, що мама померла. Але в першій частині картина майже зовсім не фігурує, найбільшу увагу приділено їй саме в другій частині, коли починаються розшуки.
    Але навіть в ті короткі моменти, коли про "Щиголя" заходить мова, одразу видно, з якою турботою і мовчазною ніжністю ставиться до неї головний герой.
    Далебі, на сторінці так шестисотій. Я була впевнена, що поставлю книзі максимум 3.5/5, бо саме тоді з'явилася відчуття: "Як би мені хотілося нарешті її закінчити". Але я змінила думку із-за кінцівки, вона просто "вирвала" із мене клубок почуттів, на якийсь короткий момент я відчула невимовну радість, що все так розв'язалося, і це, звісно, додає їй балів, тому що коли книга примушує відчувати - це вже великий плюс.
    З мінусів скажу, що в тексті майже зовсім не показано, що наркотики - це зовсім погане захоплення, яке може призвести до фатальних наслідків. Був єдиний момент, де ми спостерігали за хлопцем, який вже знаходився на одній з крайніх стадій на дорозі до смерті, але навіть тоді авторка через слова Бориса зазначила: "Та нема чого сцать, все одно оклигає, всі оклигують". І так в книзі постійно, на кожне блювотиння і лихоманку протиставляється величезний кайф, а не навпаки. Це одна з найбільших причин, чому я знімаю бал.

    Тому я б дійсно рекомендувала цю книгу, про яку можна говорити і говорити. Але місцями треба не просто "ковтати" прочитане, а сісти і розумно зважити текст. Так як розповідь ведеться від першої особи, якоюсь часткою критика головного героя лежить на плечах читача. Якщо ви готові до цього, впевнено купуйте.
  •  
    Жизнь имеет тенденцию рушить все планы. 0% пользователей считают этот отзыв полезным
    Книгу "Щегол" необходимо читать очень вдумчиво, смакуя каждое предложение. Но это получается далеко не всегда, так как книга пропитана болью, алкоголем и блевотиной...
    Продвигаться по данному тексту, мне лично было довольно сложно. Так как в каждой строчке звучит безысходность.
    Мальчик, который потерял маму в результате террористического акта в музее, обречен на скитания и душевные муки.
    После этого события в жизни героя наступает сплошной мрак, алкоголь, наркотики и безысходность.
    Да, потеря родителей, де еще и в таком возрасте - это трагедия. Но ведь хоть на время герой должен забывать о своих потерях.
    Я до сих пор не могу понять как мне относиться к данному роману. Впечатления слишком двойственный. Но в целом мне книга скорее понравилась, чем нет.
    Написана вполне неплохо, возможно я выросла уже из книг о подростках. А может, страхов и в жизни хватает, хочется чего-то более радужного.

    "Скажу по опыту. От тех, кого любишь, держись подальше. Они-то тебя и прикончат. А тебе надо жить - и жить счастливо, с женщиной, которая живёт своей жизнью и не мешает тебе жить своей"
  •  
    Отличная книга 0% пользователей считают этот отзыв полезным
    Несмотря на объем в восемь сотен страниц в этой книге нет ничего лишнего. О чем этот роман?
    О дружбе? О сиротстве? О картине? Нет. Это роман о Нью-Йорке.
    Для всех, для кого этот неутомимый, огромный город - не пустое место, те обязательно влюбятся в эту книжку. Нью-Йорк - это город, который любит успех, ценит искусство, делает деньги любыми путями, тратит деньги, пьет, гуляет и проходит реабилитацию от зависимостей. Это город который с одинаковой легкостью исполняет мечты и разрушает жизни. А еще это город, который выжил.
    Предположим, вы идете по улицам Нью-Йорка. Как часто вы вглядываясь в толпу и видите истинную сущность людей? Что скрывается за этим вечным движением на верх, к успеху? Какие драмы могут скрывать ото всех идущие вам на встречу люди? Автор этой книги попыталась описать довольно распространенную, даже типичную историю современного жителя мегаполиса. Это человек, чья жизнь изменилась в одно мгновение, но не так, как в кино, не в лучшую сторону. Каково жить с пустотой у которой контуры самого любимого человека? Чем объясняется эгоизм, жестокосердие, и саморазрушение некоторых людей? Что им может помочь и что спасет их? Быть может, по прежнему, красота.
  •  
    Будущая классика 0% пользователей считают этот отзыв полезным
    Об этой книге уже так много было сказано и написано, что очень сложно к этому что-то добавить оригинальное.
    Скажу просто, что роман мне очень понравился. В нем есть некоторые эпизоды и детали, в которых мне бы хотелось большей четкости. Кого-то эти вещи могут сильно раздражать. Самым придирчивым точно не понравится то, как изображены наши славянские соотечественники. Пусть приведут пример более удачного образа, если смогут. Это американская книжка, про американцев, это в ней самое интересное, помимо общих для всех людей смыслов.
    Это хорошая развлекательная литература, но вместе с тем, она даст достаточно пищи для размышлений.
    Главный герой взрослеет и психологически меняется на протяжении всего романа. В романе затронуто много болезненных для современной Америки тем. Думаю, все поняли, что это попытка через литературу принять и пережить национальную травму 11 сентября. Достойно.
    Хотелось бы, чтобы подобных книжек в современной литературе было больше. Мне понравился объем и умеренно размеренная динамика произведения, его достоверность. Сюжет нельзя назвать "острым", но такие же сюжеты в большинстве классических "великих романов". Хотелось бы, чтобы этот жанр выжил в 21-м веке.
  •  
    Картина з прив'язаною пташкою як символ 0% пользователей считают этот отзыв полезным
    Багато разів чула, що Донну Тартт порівнюють із Чарлзом Діккенсом, називають "сучасним Діккенсом". І знаєте, щось у цьому є. Її романи великі у всіх сенсах цього слова. Кажуть, авторка працює над кожним по десять років. Може бути. Проробленість і деталізованість її історій вражає.
    При цьому, як це часто буває і в Діккенса, роман повністю присвячений одному персонажу.
    Отже, познайомтеся з юним Тео. До певного часу він щасливо собі мешкав у Нью-Йорку зі своєю мамою (непевний татусь давно злиняв). Та одного дня трапилося непоправне: коли хлопчик з мамою у музеї милувалися шедеврами живопису, там відбувся терористичний акт. У наслідок вибуху багато людей, включно із мамою Тео, загинули, а Тео не зовсім свідомо привласнив маленьке старовинне полотно із зображенням пташки-щиглика. Осиротівши, Тео втратив не лише маму, а й дім, тож тепер йому доведеться поневірятися по чужих помешканнях: спершу він поживе у родині шкільного товариша, тоді переїде в інший штат до батька, який несподівано намалювався (тут він також познайомиться із ексцентричним вихідцем з України Борисом), пізніше повернеться до Нью-Йорка, де осяде у майстерні майстра з ремонту антикварних меблів Гобі. І весь час крадіжка картини висітиме над ним важким тягарем. Тео наробить чимало помилок і не раз гірко шкодуватиме про скоєне, проте чи вдасться йому виправити те погане, що він вчинив у минулому? Читайте, і дізнаєтесь!
  •  
    Рідкісна дурня!!! 33% пользователей считают этот отзыв полезным
    Після прочитання цієї книги просто не міг втриматися і не написати рецензію. Це не можна назвати не тільки шедевром сучасної літератури, а й просто хорошою книгою. Донна Тартт витратила десять років на написання цього безглуздя. На задній кришці оправи книги є схвальний відгук самого Стівена Кінга, прочитавши книгу, я б перефразував так: «Такі твори, як «Щиголь», - справжня нісенітниця, що трапляється, певно, раз п’ять на десятиліття».
    Історія про Теодора Декера здається затягнутою - купа непортібних пояснень, багато вставних і всталених констукцій, недоречні описи та екскурси у минуле. Час від часу ця історія здавалася мені відірваною від реальності. Ставши жертвою теракту, він викрадає картину, що на мою думку абсолютно невмотивований вчинок, живе у родині Барбурів, їде з батьком до Лас-Вегаса, де стає наркоманом і алкоголіком. Присутня велика кількість ненормативної лексики, яка відбиває будь-яке бажання продовжувати читання.
    Тепер щодо самої книги. Папір, на якому вона надрукована, занадто тонкий, бо навіть просвідчується текст наступних сторінок, переклад залишає бажати кращого - наявні орфографічні і лексичні помилки. Чим займається редактор і коректор, якщо вони взагалі були, невідомо. Загалом - рівень КСД.
    Не рекомендую ні книгу, ні видавництво.
 
Характеристики Щиголь
Автор
Донна Тартт
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2016
Год первого издания
2013
Переводчик
Виктор Шовкун
Количество страниц
816
Иллюстрации
Нет иллюстраций
Формат
60х90/16 (~145х215 мм)
Переплет
Твердый
Бумага
Офсетная
Шрифт
Minion
Тираж
10 000
ISBN
978-617-12-0838-4, 978-0-349-13963-0
Вес
732 гр.
Тип
Бумажная
Литература стран мира
Литература США и Канады
Литература по периодам
Современная литература
 

Об авторе Щиголь