Бачила різні відгуки на цю книгу, комусь зайшло комусь ні. Тому боялася за неї братися. Але великий плюс що тут зовсім не багато сторінок. Тож не стала відкладати і за декілька днів прочитала. І мені.. не сподобалося. Так, зовсім не моя історія. Дуже дратували гойдалки головної героїні. І в той же час дивувала стійкість її чоловіка, який це все спокійно терпів. Деякі моменти у книзі були дивними і специфічними. Не для кожного скажімо так. Хоча було декілька влучних думок, цитат які я відмітила собі. Також сподобалася літня атмосфера у книзі, і її невеликий об’єм. На цьому напевно з плюсами все. Для мене це прохідна історія, яку прочитав і забув..

Книга обіцяла бути літньою затишною історією. Але не склалось. Я намагалась швидше дочитати, щоб зрозуміти чому така назва та яку таємницю приховує п'ятдесятирічна жінка від своєї родини. Вся розповідь побудована на роздумах та спогадах головної героїні Рокі про її тіло, вікові зміни та сім'ю. Книга як невичерпний потік думок в голові. Родина Рокі: дорослі діти та старіючі батьки, збираються відпочити, як і багато років поспіль, в курортному містечку біля океану. Один тиждень відпочинку змінить порядок звичайної сім'ї назавжди. На жаль не зачепила ця історія, але маю власну версію чому книга має таку назву (не лише через те, що головна героїня готує всій родині сандвічі).

Я справді хотіла полюбити цю книгу. Кейп-Код, містечко Сендуїч — звучить затишно та атмосферно. Але розчарування прийшло досить швидко: описи — вигадані, і все містечко — просто декорація. Вже цьому етапі виникло відчуття обману. Далі – гірше. Книга виявилася практично суцільним потоком свідомості головної героїні, яка страждає на вік, тіло, менопаузу, материнство, шлюб і життя в цілому. Так, комусь це може здатися глибоким і чесним поглядом на жіночі кризи, але для мене це було нудне, самокопальне бурчання без розвитку. Сюжету нема. Конфліктів – нема. Є лише безперервна внутрішня тягомотина з періодичним вкрапленням політичних тем. Героїня постійно скаржиться, впадає в самозневажання і буквально потопає у жалості до себе. Чоловік – свята людина, що все це терпить. Діти дорослі та самостійні, батьки живі та здорові, а вона все одно нещасна. Замість спроби якось вирішувати свої проблеми, вона списує все на припливи та гормони. Це, м'яко кажучи, дратує. Чесно? Я не розумію, навіщо цю книгу було написано. Можливо, автору потрібно було просто виплеснути все, що накопичилося. Але як читачеві — це мені не дало нічого, крім втоми. Це одне велике "нічого не відбувається, але мені все погано". Єдине досягнення – я її дочитала(