"Родаків" купила випадково - цей роман порадив дядечко, що торгував книжками на вулиці у Франківську. Проте роман захопив з першої сторінки. В першу чергу - своєю яскравою, виразною і невимушеною мовою. А також гумором. Хоча у "Родаках" описана купа комічних ситуацій, насправді роман не комедійний - за жартами проступає портрет епохи, бурхлива історія Закарпаття. Багато історій, хоча написані з гумором, насправді трагічні. Як то історія шкільного вчителя Митрика, пана Фийси. Хоча спочатку цей персонаж видається комічним, згодом з'ясовується, що у нього непроста, драматична біографія, тісно переплетена з історичними подіями. "Родаки" - зовсім не дитячий твір, чи принаймні - не лише дитячий, хоча головний герой - неслухняний школяр Митрик, такий собі закарпатський Еміль з Льонеберги. Прочитала роман з величезним задоволенням, єдине, що залишило мене байдужою - релігійні мотиви. Наприкінці релігійних алюзій та відсилок стає більш, оповідь подекуди стає патетичною. Але загалом це непересічний твір, який залишає приємний післясмак. Хоча я нечасто перечитую книги, "Родаки" Кешелі - один з небагатьох романів, які хочеться перечитувати.

Не є секретом і новиною те, що діти сприймають світ зовсім іншим аніж дорослі… Власним світом для маленького Дмитрика є с. Небесі, де він проводить своє дитинство, що дарує і радості, і сум, і несподіванки. Але усе це ми бачимо дитячими очима, тому сприймаємо із гумором. Тому, повірте, із цією книгою нудно не буде. Чого варті любовно-ненависні стосунки бабусі Фіскарошки й дідуся Соломона. Кожен їх діалог пересипаний смачною і соковитою згрубілою лексикою, що вдало передає колорит епохи і місцевості. Адже однієї діалектної лексики було б замало. І взагалі, за словами самого Митрика, «Дідо називає бабу чеперавою козою, баба діда – лінивим борсуком…», тому хлопчик робить висновок, що давати назвиська у їхній родині звична справа. Яскравішим персонажем все ж є баба Фіскарошка: хитренька, прямолінійна, любить пліткувати і гарно обзивати усіх. Проте, коли любому внукові Дмитрику хтось намагається нашкодити, то бабуся і дідусь у тандемі хвацько вирішують усі проблеми. Веселими і по-своєму іронічними є й інші персонажі: пан Фийса (вчитель-аристократ, що жодної спідниці не пропустить), Анця («була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки є символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче показати свій ґонір перед селами-сусідами. Про таких конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба на передок!»), Пірошка нейні, кожен приїзд якої коштував сміместву Дмитрика одному набігу монголо-татарської орди, бо ж так багато їла. Не такими і смішними, а скоріш загадковими для читачів і самого Дмитрика є його матір та батько, бо ж у романі про них згадується нечасто. «Незбагненно, що красуня і дочка першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька.» Мама лишає Дмитрика маленьким, а коли він все ж зустрічається з нею, то більше вражають її магічно-реалістичні картини, аніж жінка-матір. Хлопчик як будь-яка дитини, бажає ласки і турботи, то жне отримуючи її вирішує зробити якісь несміливі кроки назустріч батьку: «Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів. Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а в привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю». Іноді до нас говорить дорослий Дмитрик, чи то Дмитро Кешеля, ніби підсумовуючи кожну частину роману-колажу: «Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб — що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу. Коли мені стає нестерпно тяжко й одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую з думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки».