У цій книзі — не просто поезія.
У цих рядках — метафізика болю, голос світів, яких ми торкалися уві сні й яких уже не здатні забути, навіть якщо не маємо тіл, аби це пам’ятати.
У кожному вірші Анни Щербак — виклик і прийняття, прорив крізь темряву до власної сутності, де смерть і любов, безум і Бог — не антоніми, а різні стани однієї матерії.

Її тексти — як дотик до криги, в якій світиться тепло душі.
Як кров у підземному струмку — невидима, але безперечно жива.
Це поезія, яку не читають — нею хворіють.
У ній є все: голос війни і шепіт дитинства, скло над безоднею і подихи зруйнованих міст.

Анна Щербак говорить мовою тіней і снів.
Вона чує те, що ми намагаємося заглушити: власну вразливість, передчуття смерті, присмак часу, що осів на шкірі попелом.
Вона — провідниця між світами, і ця книга — не просто збірка віршів, а карта дорогою втраченої пам’яті нашого роду, людства, душі.

Тут усе — правда.
Навіть якщо болить.
Навіть якщо хочеться втекти.
Але коли хтось відчиняє двері у Вічність — треба заходити.