Коли сталася трагедія в Чорнобилі, я була зовсім-зовсім маленькою дівчинкою (ще й місяця не мала). За декілька днів, 1 травня, моя сім'я виходила на демонстрацію, гуляла і раділа життю, бо про те, що це небезпечно сказали набагато пізніше. Галя Аккерман - єврейка, що народилася і жила в Москві, потім емігрувала в Ізраїль, а згодом - у Францію. Вона присвятила значну частину свого життя історії Чорнобильської катастрофи. Багато разів їздила в зону відчуження (деякі рази - разом з Ліною Костенко). Була куратором міжнародної виставки, присвяченої Чорнобилю. Власне, про це і книжка. Про подорожі, про людей. Людей, які повертаються до своїх домівок, не дивлячись на страшні цифри на дозиметрах. Людей, що досі боряться з наслідками аварії. Людей, що намагаються заробити на трагедії - крадуть речі і метал з покинутих домівок, вивозять з зони (попри страшну радіацію і заборони). Галя мало пише про причини трагедії. Адже намагається писати лише те, що бачила і знає сама. Але мені трошки не вистачило трохи лірики, було "сухо". В книзі багато фото, історій окремих родин. Це душевно, боляче, страшно. Дійсно, дивлячись на фото відчуваєш себе героєм якоїсь постапокаліптичної гри. Але це та історія, про яку не можна забувати. Особливо зараз, коли наші "сусіди" щодня обстрілюють АЕС. Адже це те, змінює життя не на рік, два, а на сотні.