🚉 Історія про роботу Укрзалізниці під час війни. Десятки історій про роботу співпрацівників державної компанії, керівників, про корупцію і боротьбу з нею, про перекупів. Історії від голови правління до наглядачки станції. Історії евакуації Краматорську, Києва, Сєвєродонецьку, історії повернення в Херсон та Ізюм. Історії, коли люди залишили на пероні бабусю, яка померла, історії, коли мама в Харкові віддавала 5-річну дитину машиністу потягу, щоб забрав в беспечне місце, а сама в потяг не влізала… 📝 Неможливо важка книга. Так, я знаю, ми кожен день живемо у війні, і кожен день проживаємо ії, і нагадування таких історіі - різати серце по живому. Але ця книга неймовірна. Вона показує, що герої серед нас. Прості провідникі, машиністи, диспетчери… Скільки ж вони роблять «за кулісами», чого ми навіть не бачимо. У них є родини, діти в полоні, близькі на нулі, а вони працюють, намагаються покращити, роблять усе можливе незважаючи на бюрократію, підчас покарання ні за що та несправедливість. 😔 Я взагалі дуже привʼязана до машин, і не дуже люблю потяги. Потяг це моя асоціація зі студентськими часами, коли я моталась Київ-Харків, Київ-Луганськ, а потім першими робочими роками - Київ-Львів. Далі я вже надавала перевагу авто… Але потяг це романтика, це стукіт колес по рельсам, це чай і металеві підстаканники, це кава в Інтерсіті. Це велика система. Яка не впала у війну. А мало того, що вистояла, так ще і врятувала силу силенну українців. І все це завдяки людям… Вони навіть не називають себе героями, вони кажуть - «то наша робота». А за цю роботу більшість з них отримує від 7 до 14 тисяч гривень… 💔 Читаючи цю книгу я почала плакати на 13 сторінці. Хоча це були всього лиш слова від авторки, а не перший розділ.. 🫶🏻 Я дуже чекаю і без сумнівів вірю, що рано чи піздно потяг перемоги від Укрзалізниці відправиться і в Луганськ, і в Донецьк, і в Лисичанськ, в Сімферополь, Маріуполь… І дуже не хочу, щоб ми забули про подвиги як захисників, так і залізничників. 🤍 А ще, я обожнюю українців. За непереможний дух, за вміння жартувати на тлі ракет і КАБів. І хоч ця книга країть серце, через всю історію пробачається іронічний гумор, який не дає змоги зірватись в прірву.

Все чудово, окрім того, що третина книги (якщо навіть не половина) - присвячена керівникам залізниці та їхньому вихвалянню, тому не дивно чому УЗ активно рекламувала цю книгу. Серед безлічі історій, які можна написати про звичайних людей, які попри все виконували свою роботу, ми читаємо про те, які молодці вищі керівники, про дівчину яка займалася соціальними мережами УЗ. Навіть не обійшлося без критики Кірпи, якого дуже не любить нинішнє керівництво УЗ.

Взагалі книга сподобалася - викликала багато емоцій. Але відверто кажучи, місцями схоже на "джинсу", місцями може ретравматизувати, але прочитати її варто.