"Останній постріл з глибини" - надзвичайно цікава книга, про трагічну долю корабля "Лузитанія". Дуже вражає, яку титанічну роботу зробив автор, працюючи над книгою. Опрацьовано багато, джерел, архівів. Книга дуже легко читається, хоча тут ви не знайдете діалогів. Тут є факти, спогади, цитати, листи, чутки. Хоча книга відноситься до документальної, історичної прози, але тут не просто сухі факти. Цікаво, що автор описує події з різних точок зору: пасажирів на кораблі, капітана Вальтера Швігера на U-20, розвідки, та правління США та Англії. Я багато цікавого дізналася про будову та функціонування кораблів та субмарин того часу. Вражають описання внутрішнього оздоблення "Лузитанії", розкіш, обслуговування. Також написана інформація про життя деяких пасажирів, які вижили після трагедії, у кожного своя цікава історія. Книга однозначно заслуговує на увагу, не дарма вона була названа бестселером та книгою року у 2015. А письменника, журналіста та історика Еріка Ларсона хочеться читати.

7 травня 1915 року в пасажирський лайнер британської компанії Кунард Лайн потрапила торпеда німецького підводного човна. Це сталося в Кельтському море, в 12 милях від сумнозвісного Квинстауна (нині Ков), Ірландія. За 18 хвилин 240-метровий турбохід потонув. Від травм та переохолодження загинули 1198 чоловік. Число тих, хто врятувався - 762, хоча шлюпок було досить для всіх (після загибелі "Титаніка" пройшло всього три роки), а море видалося спокійне і відносно тепле. Ерік Ларсон взявся розповісти нам цю сумну історію з усіма барвами і найсвіжішими розслідуваннями. "Постріл Із глибин" - мікроісторія останнього вояжу корабля "Лузітанія" на тлі ПМВ. Ця книга - нова журналістика в чистому та найкращому її вигляді. Ще раз повторю слова Тома Вулфа: "Нон-фікшн - це приголомшлива річ. ... це той жанр, якому, на відміну від роману, судилося вижити в майбутньому." Еталоном журналістського розслідування та якісної документалістики для мене залишається Лора Хилленбранд та її "Сухар", і кожен прочитаний твір у цьому жанрі мимоволі порівнюю з її філігранними творінням. Робота Еріка Ларсона залишила двояке враження. З одного боку - динамічно, насичено і неупереджено. Була проведена величезна робота з матеріалом. Все, як заповідав батько сучасної журналістики Том Вулф. З іншого боку - в наявності історії "не по темі" і розповіді про почуття і найдрібніші дії героїв (тобто авторські припущення). Ларсон майже всю книгу нагнітав атмосферу, яка після тріснула, наче мильна бульбашка - немає цілісності історії (наприклад, в історії з оригіналами книги Діккенса і малюнків Теккерея було велике, барвисте передмова, а коли скарби затонули, цьому приділили уваги рівно на одне речення; парі матросів , яких найняли в останній момент, на початку присвятили три сторінки, а після вони відійшли на задній план, інше). Автору зовсім трохи не вистачило письменницького таланту. І мікроісторії для кращого читацького сприйняття потрібен "центр історії", від якого будуть розходитися більш дрібні круги-історії. Так, у Деніела Брауна в книзі "Хлопчики в човні" центром був Джо Ранц, у вищезгаданій Лори в "Сухарі" - три власника скакуна, а у Девіда Джаера у "Відьми" - Гудіні. У Ларсона центром має бути "Лузітанія", але історії до корабля не сходяться. В цілому прочитаним задоволена, але повного занурення не сталося. Дуже багато помилок в редактурі і декілька кричущих помилок у перекладі (так, перекладач переплутав частини речення і виявилося, що «Титанік» доплив до Нью-Йорку).

Моїм улюбленім фільмом є "Титаннік" і про нього я знаю досить багато, не лише з екранізації. А от про лайнер "Лузитанію" мені не було відомо абсолютно нічого. Я навіть назви такої ніколи не чула. Але завдяки книзі Еріка Ларсона "Постріл із глибин" мені вдалось заповнити всі прогалини про цей розкішний витвір людських рук. Ця історія дуже драматична, але в той самий час інформативна. Лузитанія була потоплена німецькою торпедою 100 років тому і це була масштабна катастрофа, не менша, а ніж затоплення Титанніка. Адже загинуло так багато безневинних людей. Автору дуже вдало вдалось передати сухі історичні факти і зробити розповідь захопливим романом, що було бажання читати ще і ще і таки дійти до останньої сторінки. І хоча заздалегідь мені було відомо чим саме закінчиться ця історія, але читати було не менш цікаво. Зазвичай я не люблю історичні романи, але цей поцілив у яблучко і захопив з перших сторінок. Читаючи цю книгу, ти ніби сам стаєш пасажиром Лузитнії і переживаєш все те жахіття, яке відбувалось на її палубі і за межами самого лайнера. І від того всього кров холоне в жилах.