Поезія, яку я готова читати і перечитувати. Тонка, іронічна, інтелектуальна. Надзвичайно витончені слова, що виблискують гострими граннями: дивись, милуйся, але не чіпай; злободенні мотиви віршів, тонкий шлейф туги і піднесення, що огортає книгу, немов осінній дим. «Попелище для феніксів» - перша поетична книга, через яку я просочилася невидимістю, яку я полюбила усією душею, яка близька мені повною гармонійністю і кожним віршем окремо. Стиль пані Надії є дуже впізнаваним для мене, почерк швидкий і довгий, є в ньому щось і від мого улюбленого Бродського, і від французького символізму, який теж невиразно близький мені, однак мова віршів усе ж залишається глибоко авторською, автентичною, лише з натяками й алюзіями на класичних поетів. За цією книгою я певний час гадала. Розгортала на будь-якій сторінці, читала і мислила. В цих рядках немає однозначності, чіткого контрастного розподілу на чорне і біле, є просто погляд, образ, думка, спомин… Якщо визначати жанр, то я б назвала це філософською лірикою. Провідні мотиви? Їх багато. Художні засоби? Так, вони на рівні змісту також надають поезії вишуканої експериментальності. Асонанси, алітерації, градації. Мені приємно читати їх уголос, мило й мовчки. Багато осені, багато мовчання і задуми. Коли я хочу побути наодинці з собою, я беру до рук цю книгу, читаю рівно стільки, щоб наповнити душу по вінця, а потім розплутую бісер думок, спустошуючи відчуття і очищуючи тривогу. Це медитація, краса і гармонія. Пафос? Нітрохи? Катарсис і відродження? ТАК!