Іноді варто дати собі клопіт почитати і таке. Розумію, що поганий той український журналіст чи філолог, який не прагне стати депутатом чи політтехнологом, а потім поділитися накопиченим досвідом виборчих маніпуляцій. Я не вважаю цю книжку must read, тому даю спойлери. Отже, десять правил. 1. За 2-3 місяці виборець забуває про всі витівки політиків і якщо перед виборами їм зарядити ТВ промив мізків потрібними гаслами, то можна починати з чистого аркуша, змішавши з лайном усі досягнення супротивників. Ні, короткостроковість пам'яті тут ні до чого, справа в політичній безграмотності більшості виборців. Вони не взмозі противостояти маніпуляціям. 2. Виборець готовий продаватися, бо бідний та жадібний. Ні. Виборець не взмозі оцінити результати свого голосування. І коли хтось виказав йому повагу кількома сотнями гривень або продуктовим набором для багатьох це досить, щоб віддячити проголосувавши. Організація справді багато взяла з мережевого маркетингу. Але матеріальні проблеми ці дрібні подачки не вирішують. Цікавим є кейс останніх президентських виборів у Грузії. Там Іванішвілі шиканув, списавши споживчі кредити до 2000 ларі, а це близько 18000 гривень. Ось і тобі і країна, що перемогла корупцію. 3. Політики не брешуть, а зраджують. У процесі виборів вони пропонують виборцям якийсь суспільний договір та намагаються його виконати. Але обставини змінюються. Виборець входить до смаку, і крім відремонтованої дороги, ще хоче відремонтований ліфт у будинку. А там ще Covid і глобальне потепління. Доводитиметься договір переглядати. Тобто, президент, обіцяючи кінець епохи бідності, кінець війни, відмову від кортежів і резиденцій, від роздачі посад корешам, свято у це вірив. Але йому довелося відкоригувати суспільний договір за настроями виборців, що змінилися. 4. Суспільний договір потрібен завжди, але він ніколи не працює. Абсолютної істини немає, є конкуруючі істини. В Україні є ті, хто за незалежність, ті, хто хоче назад до СРСР і ті, хто готовий відповзати під Росію. У кожного своя правда та їх треба шанувати – плюралізм. І це не «зрада», а компроміс. Ні. Цікаво, що було б, якби Черчілль, до політичної кар'єри якого автори звертаються в інших розділах, вступаючи у війну з Гітлером, враховував правду пацифістів та англійських фашистів (Арнольд Ліз, Освальд Мослі)? 5. Політики не ображаються. Тут суповий набір кейсів. Нельсон Мандела, який вибачив білих і переконав у цьому чорних. Єжов, який згідно з протоколами НКВС, напивався з однополчанином Костянтиновим та його дружиною, а потім ґвалтував обох. А вони не ображалися. Яценюк, який не розірвав коаліцію НФ із БПП після своєї відставки. Насправді, Мандела з Ле Клерком реалізували стратегію приміряння, інакше була б бійня. Але білим у ПАР все гірше та гірше. Протоколи НКВС – сумнівний предмет для посилання. Депутати НФ не вийшли б із коаліції за всього бажання Яценюка, т.к. розуміли, що перевибори це їм 100% відлучення від годівниці. 6. Високий рейтинг політика є загрозою демократії. Якщо рейтинг побудований на неприйнятті виборцями попередника, це правда. Якщо він пов'язаний із реальними досягненнями, як у Мандели, чому б і ні? 7. Політики живуть вічно. Автори переконані, що Путін хоче розв'язати ІІІ Світову війну, з якою не встиг його кумир – Сталін. Щоб піти голосно, із музикою. Це схоже на правду, але вірити не хочеться. 8. Сепаратизм перемагає, якщо є шість основних причин. Але що краще – розлучення чи постійний конфлікт із кровопролиттям. І що робити із ОРДЛО? Для сімей відповідь очевидна, навіть якщо доводиться ділити квартиру. 9. Корупція починається там, де політики перестають дотримуватися слова. Дуже каламутні міркування із сумнівами у доцільності боротьби з корупцією, тому що вона може бути інструментом у політичних чварах. Вишенька на торті – Захід наплодив в Україні антикорупційних органів та ГОшек, щоб відволікати від конфлікту з Росією, до якого Захід не хоче втягуватися. Пом’ятаємо, що перший автор, будучи в депутатах, сам виступав за те, щоб відкласти електронне декларування чиновниками. 10. Популізм породжує примітивізм та небажання чинити опір. А може навпаки – примітивізм населення та байдужість до порушення норм та правил стимулюють політиків до популізму? Авторам не варто було використовувати кейси африканських та американських політиків. З української практики та практики ближнього зарубіжжя можна скласти бестіарій на кілька томів у пізнаваному контексті. Автори абстрагуються від суспільно-політичних процесів та перебільшують роль особистості в історії. Черчілль, Мандела, Тетчер, Рейган, Лі Кван Ю, Ден Сяо Пін – це винятки. Переважно в політику лізе досить сіра та амбітна маса. Завдяки ЗМІ та соціальним мережам, що розкладають громадянське суспільство, демократія входить у суперечність із меритократією та інклюзивними соціальними ліфтами. Автори не висловлюють міркувань у тому, що можна цьому протиставити. Вони дуже обережно торкаються реальних проблем Українського політикуму. Зрозуміло, бо це ж майбутні роботодавці.

Для мене ця книга виявилася великою несподіванкою - виявилося, що українські автори можуть писати так само добре, як і західні. Автори книги - журналісти, що довгий час займалися своєю діяльністю в сфері політики і встигли надивитися всякого. Книга ж являється результатом їх багаторічних спостережень. При чому, книга базується як на політичних кейсах, так і на дослідженнях в сфері когнітивістики, що особисто для мене являється показником серйозності досліджень та спостережень. Найцікавішим та найактуальнішим розбором кейсу для мене була історія про те, як керівник держави прийшов до влади на початку важкої війни, зумів втримати країну від падіння та вибудувати міцну оборону. Але як тільки настало полегшення, народ дружно купився на обіцянки популістів, а попередній керівник втратив владу. Так-так, ви знаєте, про кого я пишу - це Черчилль. І президент Польщі Коморовський. Чавес, Брежнєв, Янукович, Ющенко, Гавел - це лише кілька політиків з тих, які послужили прикладами для цієї книги та чиї кейси були найяскравішими. Ласкаво просимо до прикладної політології!

«Ця книжка для тих, хто хоче зрозуміти найнезрозуміліше: поведінку політиків і виборців» - кажуть нам у передмові. Не скажу, що після прочитання, я на 100% зрозуміла логіку перших і других, але дещо цікаве таки дізналася. Автори виділяють 10 законів, за якими діє політологія. Щоб було зрозуміліше, вони додають приклади зі світової історії, а також з українських реалій. Плюс ще безліч приміток з QR-кодами, де можна накопати ще більше інформації. Якщо ви думаєте, що автори проїдуться по політиках, а виборців похвалять, то ні. Бо виборці тут постають у вигляді тих, ким маніпулюють, кого підкупляють, зраджують і кому впихають популістські гасла. Але, щоб нам буде не так сумно від власного невігластва, тут є приклади й інших країн. Якщо ви готові дізнатися, що політики таки не брешуть, а ще політики не ображаються - можете читати книжку. Але мій улюблений розділ – останній. Про ріднесенький, такий «дорогий» нашому серцю і вухам – популізм. Тут є історія про китайців, які винищили горобців. Одночасно, смішна історія й така, в яку важко повірити. Ну, хіба можна таке вигадати, та ще й такому повірити. Нічого сміятися. Читайте далі. Бо далі про 2019 рік. І то вже не смішно. Зовсім.