Дана книжечка являє собою три статті відомого бельгійського мистецтвознавця Паскаля Гілена. Перед нами справжня філософія сучасного музею, музею, що живе у вік неолібералізму та глобалізації. Зрозуміло, що авторові не до душі те, що музеї перетворюються на комерційні установи й прагнуть будь що заробити побільше грошей, аніж розвивати мистецькі смаки містян. Музей женуться за кількісними показниками, доходами та яскравими враженнями, тим часом втрачаючи свою істинну сутність та ідеологію. Автор вживає такий термін, як «американізація», й розглядає його в ключі радше негативному, ніж позитивному. Для Гілена неприйнятні бієнале, він - лише за музеї. Також науковець демонструє, як музей і місто можуть співіснувати у спільному просторі. Прикро, що роботи західних науковців потрапляють на наш книжковий ринок не так часто, як того хотілося б. Прикро, що й вартість цих видань надзвичайно висока. Раджу цю брошуру тим, хто дійсно вболіває за долю сучасних музеїв, а також мистецтвознавцям й науковцям, філософам мистецтва.

У своїй передмові Гілен сподівається за допомогою ентузіазму колись "порятуватись від нинішньої культури тривоги". Дійсно, зараз ми звикли все драматизувати, бачити майбутнє тільки в негативі і щодня відчувати тривогу. Описати в декількох абзацах думки і сенс "Перформування спільного міста" надзвичайно складно. Інституції (найголовніше - музеї) та саме місто - це теми з якими працює Гілен. Що мені подобається в його книгах - так це критичний погляд на популярні речі і пояснення різних явищ, які ти й так знав (чи відчував) але не міг пояснити. Як сказав у розмові Гілен, мистецтво зараз - це критика, тому без критичного погляду ніяк. Наприклад, його обурює те, що митець або просто культурний діяч, має займатись не тільки своєю справою, але бути і менеджером, і маркетологом, і піарником, і дослідником, і фінансистом в одній ролі. Мовляв, ми маємо вміти все, бо ж такий світ, при тому, що ми не задумуємось про проблему оплати праці і ринку загалом. Або ж про те, що не слід забувати, що "Берлін - не Німеччина, Амстердам - не Нідерланди" і так далі, і сформовані ці міста дуже різними спільнотами: художниками, емігрантами, студентами, безробітними. Але саме такі міста показують, що ми можемо жити без конфліктів, формуючи спільне місто. Ще він говорить про те, що тоталітарна (та і будь-яка) влада боїться саме уяви і думки. Людину можна посадити за грати, але складніше знищити вільнодумство. Одразу починаєш думати про те, що можна позбавити людину освіти або культури - і вуаля, вона вже навіть не думає про щось, окрім фізіологічних потреб. Там, де Гілен пише про музеї - я взагалі попідкреслювала ледь не весь розділ. Аби пояснити все правильно і якось легко відповісти на питання "Про що ця книга і чому я маю її прочитати", мабуть не обійтись без цитат і самого інтерв'ю (скоро буде, не перемикайтесь і запрошуйте підписуватись друзів). Але я б сказала так: треба читати, аби скинути з себе святе уявлення, що креативна економіка всіх врятує; щоб зрозуміти навіщо мистецтво серед вулиці; як розвивалось місто і ми змінювались з містом; чому музеї формуватимуть нашу думку і навіщо вам культурні інституції.