Друга книга автора, яку я прочитав. Третя історія, якщо врахувати оповідання зі збірки «Питання людяності». Початок книги заколисував, монотонно ніс кудись у сірість минувшини-радянщини. Це були спогади героя про дитинство, про типове дитинство тих часів... І так було сумно то все читати. І теперішнє в героя виявилось настільки ординарним, що я вже подумав, що це тягтиметься аж до самого кінця. Нічого не вказувало на те, що «П'ятий парк» може вразити неординарністю. Але він вразив. Як би сказав Алік: "Максим Гах зламав твою систему сприйняття здавалось би звичайної історії в жанрі реалізму". Не вибух, але це було відчутно. Раптово в тексті почали з'являтись з біса цікаві штуки! Фантастичні, смію я сказати. Раз за разом, сторінка за сторінкою, історія поповзла до верху Гаусової кривої. І понеслось! "Діма, ну ти попав", думалось мені тоді. Нанороботи, маглеви, живі шахти та стічні шланги з нановодою, сауна, в яку треба підкидати м'ясо, щоб вона хворіла і виробляла тепло! Фі-га-сє! І так до самого ПШИК і "переїзду" до моря. Тут вже історія пригальмувала, і я подумав, що тепер спускаюсь тією ж Гаусової кривою до фіналу. Але якого? Що ж далі? Що це було?! Наче я став читати зовсім інший твір... Наче різка зміна локації вплинула на сприйняття історії. Очужинила її, чи як. Проте все добре скінчилось. Раптово з’явилися старі герої, які начебто вже вважались мною списані. І знову стало цікаво. Те, як все закінчилось, суть, цвях історії, роль Діми і вся_ця_теорія, мені дуже сподобались! Я такого не очікував. Ще не зустрічав в книгах такого бачення нашої дійсності. Скажу чесно, це може претендувати на правду!