Книга Останні свідки. Соло для дитячого голосу

5
3
Код товара: 838497
Формат
Язык книги
Издательство
Год издания
Описание книги

Друга книга славнозвісного художньо-документального циклу Світлани Алексієвич «Голоси Утопії». Спогади про Другу світову війну на теренах СРСР тих, кому під час війни було 6—12 років — найменш заангажованих і водночас найвразливіших її свідків. Війна очима дітей виявилася ще страшнішою, ніж та, яку закарбував жіночий погляд у книжці «У війни не жіноче обличчя». «Останні свідки» — це подвиг дитячої пам’яті. Книга друкується в новій авторській редакції.

Характеристики
Издательство
Количество страниц
368
Отзывы
5
3
Ганна Канавець
21 января 2020 г
неймовірна книга
Книга вражає всім! Перше, що мене шокувало це її головні герої. Я ніколи не була в захваті від книг про війну саме через ті емоції, які вони в мене викликають. Ненавиджу це почуття, коли ти вже нічого не можеш вдіяти, але плачеш, бо знаєш, що вся та жорстокість була реальна. Тим не менш, я бачила багато книг про війну і деякі з них читала сама. Мій чоловік захоплюється книгами про війну і в нас на поличках є і про чоловіків, і про авіацію, і про роль залізничників, і про жіночу війну, і Освенцим т. д. Але про дітей на війні... Таке мені трапило до рук вперше і це певно найгірше, що я коли-небудь читала. І я маю на увазі зараз саме події, які відбували з тими дітьми. Ми звикли, що у дітей має бути дитинство, радість, чудо... А там все закінчилось, щойно по небу пролетів перший німецький літак. Діти стали дорослими, коли дорослі пішли на війну або ж були вбиті. Вони виконували всю дорослу роботу, працювали як дорослі та найгірше - війна. Війна не обійшла їх стороною і вони бачили всю ту жорстокість та пекло, через яке пройшов кожен на війні. Діти не повинні жити у такі часи, але вони жили й подорослішали, навіть постарішали раніше, ніж потрібно. Дванадцятирічні підлітки виглядали, мов тридцятирічні дядьки та тітки. Жахливий зміст через свою правду та реальність, проте проймаюча до душі книга.
Nataliia Bogdan
22 сентября 2019 г
Останні свідки
Книга читається на одному подиху, але при тому всьому емоційно дуже важка, бо дійсно немає нічого вартого навіть одної дитячої сльозинки, жодні скарби світу того не коштують. А під час воєн, а почасти і другої світової, про яку йдеться в книзі, було пролито стільки дитячих сліз, що навряд чи це можливо спокутувати аж до кінця часів. Кожна розповідь у книзі унікальна, бо всі діти по різному сприйняли війну, і в кожного лишилися свої шрами і свій біль. Хтось запам'ятав колір, у когось в свідомості війна асоціюється з певним запахом, інші діти пригадують звуки, але все ж можна виділити в тих згадках і якісь спільні риси. Це постійне відчуття голоду, страх загубитися і лишитися самому серед незнайомців, чорні і сірі барви, відсутність солодощів та іграшок... У тих дітей, що зуміли пережити таку криваву бійню, дитинство скінчилося з першим днем війни, незалежно від того, скільки років їм виповнилося станом на червень 1941 року. Читати таке дійсно страшно. Але і розказати комусь також потрібно, бо ті діти лишились останніми свідками. Вони єдині, хто ще пам'ятає...
Тарас
23 января 2019 г
Лишь бы не было войны
О войне уже столько сказано и написано, что на эту тему лично у меня выработался определенный читательский иммунитет: ну да, это страшно, но что поделаешь, война есть война. И именно детские голоса, которых вообще не должно было быть в такой страшной ситуации, подрывают любой иммунитет изнутри. Отзываются собственные корни. «Останні свідки» - это сборник воспоминаний детей войны. Серия коротких очерков, вначале которых указано имя, возраст автора на момент описываемых событий, а также профессию на время записи воспоминания. Воспоминания записывались в течение 1978-2004 годов. Судя из указанных профессий, Светлане Алексиевич удалось опросить чуть ли не все слои населения - в книге слышны голоса нынешних работников, учителей, летчиков, художников, почтальонов, поваров, ученых, инженеров... Все они в итоге сливаются в один - недаром же и подзаголовок книги гласит: «Соло для дитячого голосу». Читаешь, и в голове (с разных ракурсов) рисуешь одну и ту же картину: воскресный день 22 июня 1941, когда приходит весть о войне; с неба упали первые бомбы, и оно стало чужим; папа уходит на войну, маму повели на расстрел…. А еще представляешь, как долго и страшно ехал поезд в неизвестность - то ли в эвакуацию, или в Германию; как хотелось к маме; как постоянно хотелось есть; как невероятно удалось выжить; как впервые прозвучало слово «Победа!» - слово, которое отзывается на протяжении всей книги…. В то же время каждый голос - это собственная невероятная история в хоре тех, кому выпало пройти через ад. В царстве смерти, где плавятся все понятия о нормальной жизни и человеческие отношения. Есть одна вещь, не перестающая меня поражать спустя несколько недель после прочтения книги: человеческая жестокость. Страшно представить, откуда берется в людях, пусть даже и на войне, желание не просто покончить с врагом, а унизить, сломать, растоптать, измучить беззащитного человека психологически и морально. Больше, чем убитые и раненые солдаты, в книге меня пугают седые восьмилетние девочки и подорвавшиеся на мине мальчики; маленькие мстители, променявшие арифметику и конфеты на пригоршню патронов; дети, от шока потерявшие слух и голос; малыши, утратившие рассудок, истошно кричащие в темноте. Люди без детства, которые видели то, что нельзя видеть. Книга «Останні свідки» - это своеобразное отдание чести детской памяти, которая успела увидеть на своем пути немало трагического, всех тех страшных ужасов, которыми так «славится» тот исторический период. И, несмотря на то, что у войны не женское лицо, трагедия мирного населения в романе представлена максимально широко, рассмотрена предельно корректно. Как по мне, книга очень тяжелая. Но ее нужно осилить, чтобы понять, насколько страшна война и как прекрасен мир.
Возникли вопросы? 0-800-335-425
Cвязаться