Электронная книга Останнє бажання
Код товара: 751530
Описание книги
Характеристики
Отзывы
shtasja13
27 апреля 2020 г
Слабкий відгомін значно сильніших текстів
Ті, хто читають багато, страждають на читацьку невтоленність, а ще - на завищення горизонтів своїх читацьких очікувань. І те, й інше змушує рухатися вперед, та ще й усе жвавіше й динамічніше: читати більше, читати частіше, читати натхненніше.
Книгу Євгенії Кононенко можна було би схарактеризувати, як "не найслабший текст, що його могла би написати саме ця авторка" (бо доводилося читати значно слабші її роботи, у порівнянні з якими цей текст постає, як "більш-менш текст"). Біда тільки в тім, що текст Кононенко мною читався по багатьох значно сильніших текстах, у яких би можна було віднайти-відчитати перегуки, подібності й алюзії. І все було би гаразд, аби текст Кононенко не програвав на тлі тих інших текстів (до прикладу, трагічну роздвоєність особистості на "хочу" й "мушу" однаково майстерно відтворили і М. Коцюбинський у "Цвітові яблуні", і М. Хвильовий у "Я (Романтиці)"); але Кононенко суттєво програє. Ні, вона робить, зрештою, гарну справу: пише українською, пише слабкувато, але, зрештою, 73% свідомого населення України задовольнялися "Кварталом", то на його тлі "Останнє бажання" - просто розкіш.
Але вже написав "Я (Романтику)" Микола Хвильовий - про жаске повсякдення ката-у-системі; але вже написав "Сад Гетсиманський" Іван Багряний - про пекельні тортури й абсурдність звинувачень, липових справ і всетотальних доносів із наклепами; але вже написав "Астарота" Іво Брешан - про інфернальну складову жаских подій тих трагічних століть; але вже написав "Місто" Валер'ян Підмогильний - про потуги посередності зайняти чільне місце в когорті шанованих радянських письменників... І от після всього цього текст Євгенії Кононенко можеш читати тільки тому, що мусиш дочитати, бо на таке страждають ті, хто читає багато, але все ще залишаються "гуманістами від читання", тому не можуть полишити навіть слабкий текст, коли вже взялися за нього.
Із сильних місць: одкровення Люби, яка вмирає, воно неоковирне й виписане не вельми досконало, але вражає грандіозністю гнилизни... Коли ж один по одному, по прочитанні диво-рукопису, й інші персонажі заходжуються самовикриватися, то це перестає вражати, а викликає відчуття ошуканості читацьких (завищених, еге!) очікувань. Могли би видаватися цікавими деякі художні прийоми авторки: промовисті наймення-символи, втрачено-віднайдений рукопис, текст у тексті, поновлена й доповнена версія рукопису для кожного з його читачів, проте коли дві "вищі сутності" пасталакають про столітнього діда-ката, котрий усе не вмирає, а вони на тлі того пасталакання частуються "коньячком для катованих жертв", то виглядає й прочитується це, як гидке й нице блюзнірство...
Возникли вопросы?
0-800-335-425
Cвязаться



