У дитинстві мені трапилося кілька книжок, написаних ліквідаторами ЧАЕС або їхніми родичами. Зараз я вже починаю сумніватися, що ці зворушливі книжки написали саме люди, які справді пройшли це пекло. Але прочитати зараз про враження від Чорнобиля, яке виникло в іноземця, було достоту цікаво. Та, як виявилося, питання у мене виникали, напевне до перекладача і редактора, хоча, можливо, й до автора. Наприклад, він пише: «Останню цифру оскаржують численні неурядові організації, оскільки ВООЗ тісно співпрацює з міжнародною агенцією з ядерної енергії (МАГАТЕ), що підпорядкована ООН, і це кидає тінь на правдивість даних». Тінь кидає те, що ВООЗ співпрацює з МАГАТЕ? Чи те, що вона підпорядкована ООН? Або: «Українці пережили два голодомори, організовані Сталіним. Мільйони смертей і депортованих, потім прийшли німці... І саме тут сталася найгірша ядерна катастрофа». Як на мене, слово «пережили» – недоречне, бо пережили далеко не всі; також не зрозуміло, що малося на увазі під «прийшли німці» – якщо про другу світову війну мова, то армія Гітлера складалася далеко не лише з німців. Та і взагалі не зрозуміло, що тоді «саме тут»? Між другою світовою і вибухом на ЧАЕС минуло немало часу. Та й зв’язку між цими подіями (ладно, між німцями й аварією на ЧАЕС) я не знайшла. Також автор пише про перебування їхньої експедиції в селі біля зони: «Спілкуватися важко, бо ми не знаємо ні російської, ні української, а вони всі двомовні». Для чого акцентувати увагу на тому, що вони двомовні, якщо володіють не їхньою мовою? Також моє прискіпливе око знайшло до чого причепитися до малюнків. Наприклад, на одному з них зображене покинуте місто. Все розтрощене, розкидане. І біля вікна велика квітка в горщику. Що це було? Це ж покинутий будинок. До речі, а плакат із портретом Юлії Тимошенко у квартирі на стіні наштовхує на думку, що все-таки там живуть люди. Інший випадок. Автор пише: «Сьогодні всі діти з Поліського району хворі. Печінка, нирки, щитоподібна залоза. У кожного – по п'ять-шість діагнозів. І їхні діти також». Їхні діти – це діти дітей? Не знаю, що насправді мав на увазі автор, але тут у мене зауваження до перекладача й редактора. А загалом книжка мені сподобалася.

Чорнобиль. Що уявляється, коли подумати про нього? Катастрофа, пустка, десятки тисяч зруйнованих життів, смерть. Автор цього графічного роману, художник Еманюель Лепаж поїхав у двотижневу мандрівку Чорнобильською зоною відчуження, аби створити репортаж з пустки, яку залишила по собі трагедія. Натомість він знайшов там природу. Природу, яка забирає собі величезні будівлі, яка обплітає кожен сантиметр Зони, яка вражає і дивує. Бо Зона виявляється жива, а не мертва. Вона зелена влітку і багряна восени, а чорна й сіра. Там можна говорити про красу, а не лише про смерть. Бо краса там уже перемогла. Вона прийшла на зміну смерті. Він побачив там людей, які живуть на території при Зоні. Там є діти, старенькі, молодь. Звичайне життя за кілька кілометрів від кордону з пусткою. Так може бути, що ти приїхав малювати біду і розруху, але натомість малюєш сім'ю і торжество природи? Неймовірна книжка! Це і окраса вашої полички, бо графічний роман дуже красивий. Він вражаюче красивий! І водночас це шлях до дуже цікавих роздумів про Чорнобиль, до можливості переосмислити щось і поглянути не тільки на катастрофу, а й на силу природи, якій до снаги відродитися на мертвій землі.

Як тільки я побачив цю книгу, відразу захотів її придбати. Чорнобильська трагедія - це частина нашої історії. До речі, оригінал - "Un printemps a Tchernobyl" - вийшов у Франції у 2008 році. Фактично, "Одна весна в Чорнобилі" - це ілюстрований документальний звіт про візит та перебування у чорнобильській зоні. Сама поїздка і створення книги стали можливими завдяки групі французьких ентузіастів. Книга починається зі згадування самої катастрофи та її впливу на європейські країни. Також наводяться виразні цитати з роману "Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього". "Що ми там робитимемо?" - запитує себе головний герой (один із ілюстраторів). Далі йде інструктаж і - поїздка до "серця" Зони: замальовки атомної електростанції з відстані, прогулянка по Прип'яті та по навколишнім покинутим селам... Невід'ємною частиною цієї історії стали місцеві мешканці, їхня привітність, їхній побут і світогляд, які розкриваються при спілкуванні та ближчому знайомстві... У ілюстраціях переважають чорно-білі кольори - гадаю, щоби передати почуття прихованої загрози, яку відчували мандрівники, особливо на початку. Водночас, багато кольорових зображень природи. Це створює контраст між буйною красою природи та спадком чорнобильської катастрофи. Як пише автор, він приїхав малювати смерть - а натомість малює життя, яке вирує у рослинному світі та місцевих дітях. Підсумовуючи побачене і прожите в цій подорожі, автор пише: "Колись людину було вигнано з Раю. У Чорнобилі людина прогнала себе із землі сама".