Вікторіанські романи ніколи не були моїм улюбленим явищем у літературі, але щось у них таке є. Манери, ошатні вбрання, гонор і лоск. Тому від "Північ-Південь" я чекала чогось такого. Аж такого. А вийшло якось геть не так. Історію про Маргарет та містера Торнтона не раз екранізовували з розкішними декораціями та красивими акторами, але я якось оминала ці фільми-серіали. Але тепер, думаю, все ж знайду час і подивлюсь. Увесь час шкода Маргарет, яку вирвали зі звичного середовища. Шкода її матері, яку підкосив новий клімат. Шкода батька, якому довелось залишити справу життя - церкву і тікати через свою незгоду. Весь цей вимушений переїзд має купу мінусів (окрім містера Торнтона, звісно). Тут забагато страждань і забагато смертей, але поза тим є і той вишуканий англійський гумор. "Північ і Південь" читати геть нелегко, принаймні, мені книга все ніяк не давалась. Та перейшовши за сотню сторінок я відчула її смак - терпкий смак чаю з молоком та важкуватий хлібного пудинга. Але щось я не зрозуміла ставлення до ірландців – треба, мабуть, переглянути британську історію.