Роман розповідає про журналіста, який працює над таємничим виданням і потрапляє у світ змов, інтриг та небезпечних секретів. Атмосфера похмура й напружена - тісні редакційні кімнати, політичні маніпуляції та загадкові персонажі створюють відчуття прихованої небезпеки. Сюжет розгортається через спостереження, аналіз фактів і поступове розкриття темних справ, що впливають на владу та громадськість. Напруга виникає з поєднання політичної інтриги, психологічних ігор і ризику для життя героїв. Мені сподобалося, як історія поєднує гостру сатиру, детективні елементи та філософські роздуми, створюючи захопливу й багатошарову розповідь.

Все мы взрослые люди и знаем, что не всему сказанному на телевиденье или написанному в прессе нужно верить. Автор в этом романе раскрывает все подводные камни прессы, манипуляции с фактами. С юмором и сарказмом повествует о том, как легко ввести в заблуждение читателей, как информация правильно подана, способствует управлению мыслями людей. Пришлась по душе мне задумка автора. Не припомню, что читала книги о журналистах и прессе в таком контексте. От журналистики я далека, но мне очень понравился этот роман и эти литературные насмешки над работой сотрудников издательства. Так же здесь затронута ответственность журналиста перед обществом, перед аудиторией, что ему доверяет. Персонажи прописаны очень хорошо, они творческие люди, со своими идеями и проблемами. Наблюдать за ними было увлекательно. Что характерно для творчества Это, так это отсылки к истории, в данном случаи и на историю связанную с Муссолини, много философских размышлений. Все таки, этот роман немного отличается от ранее прочитанных книг Эко, порой даже казалось, что он написан кем-то другим.

Між районною газетою та всеукраїнським виданням завжди прірва. І її глибина різниться чим далі від столиці. Щось подібне і з книгою Умберто Еко – «Номер Нуль». Таке враження, що великий італійський письменник 20 століття просто «постібався» зі свого вірного (і зайшлого, до слова, теж) читача. Ну, звісно ж, він професор семіотики. Може собі таке дозволити, адже вміє робити це фахово. Я про вміння гратись із символами та образами. Отож, якщо ви очікували від автора глобального «Маятника Фуко» та розлогого «Ім’я Троянди» чогось подібного, то вас чекає… здивування. Не розчарування, а здивування. Оцінка для «номера нуль» - якраз і «нуль». Відверто, прочитав тільки заради того, що це один із улюблених авторів. Я не очікував інтриги. Сподівався просто на цікаві факти. Легендарну ерудицію та вміння подати історичні події так, наче він був там на місці подій, саме в той час і мить в якості папараці. Встиг все «зазнимкувати» і проявити на сторінках своїх шедеврів. Але ж, ні. Нічого особливого тут не знайдеш. Як любить сьогодні казати молодь «книга ні про що». Можливо, це саме той випадок, коли форма відповідає змісту. Єдине, що запам’яталось це дві цитати, які взаємодоповнюють одна одну. Перша про те, що новини не стільки творять газету, скільки газета творить новини. І друга цитата постулює думку про те, що немає сенсу читати книгу після рецензії, адже це – просто марна трата часу. Так це чи не так вирішувати Вам. Тим більше, це остання книга великого маестро пера. Можливо, саме вам відкриється справжній задум письменника.