Цю книгу я купила, коли проходила реабілітацію після інсульту, бо нейрохірургія тоді мене неабияк цікавила. Та дійшла до прочитання книжки лише через кілька років. З одного боку, мені імпонує щирість автора, коли він не приховує якихось власних промахів, які так чи інакше негативно вплинули на стан його пацієнтів, з іншого, – я подекуди обурена. Автор так легко описує, що доки не було потреби в його допомозі, він відлучився в кімнатку і поїв бутерброда, чи полежав на дивані. А тоді його покликали, і виявилося, що у хворої, якій вирізали пухлину мозку і в якої був діабет, значно підвищився цукор. Врешті вона померла. Та, здається, про це автор не написав точно. Але подібні історії ставалися не раз: то жіночці видаляли менінгіому і зачепили якийсь перетин зорових нервів, внаслідок чого вона осліпла. Я розумію, що від подібних промахів не застрахований ніхто, але все ж мені як потенційній пацієнтці нейрохірургії не хочеться думати про те, що лікар смачно жуватиме бутерброд, а потім, коли виявиться, що я якогось дива померла, вирішить, що це не догледів медперсонал. У книжці Генрі Марш постійно, ніби між іншим, згадує про Україну. Доки я не дійшла до есе про Україну, мені здавалося, що або він згадав її спеціально для україномовного видання, насправді не маючи справу з нейрохірургією в Україні, або ж це взагалі наші редактори повставляли ці слабкі згадки. Наприклад, Генрі Марш пише: «Та й сама лікарня була схожа радше на який-небудь старий склад і нагадувала мені про найгірші з лікарень, які мені доводилося бачити в Африці чи в українських глухих селах». Дуже дивне твердження, позаяк у наших селах наразі навіть не скрізь фельдшерські пункти позалишалися, не те, що поліклініки чи лікарні. Чим ближче до кінця книжки, тим усе більше я бажала автору по швидше вийти на пенсію і не мучити пацієнтів. Хоча, можливо, він один із найкращих лікарів, просто відверто усе розповідає. Але я ще досі перебуваю під враженням від того, що інсульт стався у мене в лікарні, і що мені попередньо зробили МРТ, який показав, що саме інсульту мені слід очікувати, проте через три дні я впала в кому, і ні моїм сусідам по палаті, ні лікарям не було до мене діла. Але це не про нейрохірургію. Звісно, у нас і неврологія чудова. Автор не винен, що я сприймаю його книжку крізь призму власного досвіду. Мабуть, ця книжка перш за все буде корисною лікарям – не лише нейрохірургам, бо автор ділиться з читачами, а практично зі своїми колегами-медиками, як розцінювати ту чи іншу ситуацію, і як чинити в тих чи інших випадках. А мені, тобто потенційним пацієнтам, напевно, краще залишитися осторонь. Принаймні поки в Україні не дозволили евтаназію)))

Я дуже люблю книги,написані медиками.Оскільки сама лікар, то цікаво читати про чиюсь життєву історію,досвід роботи і різноманітні випадки у практиці. Генрі Марш-відомий англійський нейрохірург. І у цій другій книжці -більше про особисте життя. Його одруження, трішки про відносини з дітьми і батьками,хоббі ,вихід на пенсію і розуміння, як це складно -в один момент випасти з потоку життя й активної професійної діяльності, сповільнитись. Цікаві випадки з його складної галузі медицини-нейрохірургії, ставлення до пацієнтів та керівників лікарень, непрості розмови з родичами. Робота у Непалі, де все зовсім по-іншому, та в Україні. На жаль, не зовсім добре враження у автора про нашу медицину. Але він приїжджав і працював, пробував щось змінювати. Рятував пацієнтів, навчав лікарів, читав лекції студентам Львівського університету. Рекомендую всім,хто любить книги-біографії, історії з медичної галузі та лікарям. Цікаво порівняти враження.

Порівняно з попередньою книгою автора - "Про життя, смерть і нейрохірургію" ця сподобалась менше, книга емоційно важча. Генрі Марш описує своє життя, переплітаючи особисті історії, нейрохірургічну практику в Англії та волонтерську лікарську діяльність у бідних країнах. Особливо цікавою є розповідь про подорож в гори Непалу, життя людей у цій місцевості та ті неймовірні зусилля, які доводилось докладати тамтешнім лікарям, щоб допомагати пацієнтам та утримувати лікарню.