Мабуть, для кожної людини, яка стикається із нерозумінням і неприйняттям себе найближчими і найріднішими людьми, дуже важливо дізнатися чому саме так сталося. У чому причина? Це з нею щось не так? Чи з родичами не пощастило? Як вони можуть бути такими різними, якщо так багато часу провели разом і мали б поділяти одні й ті самі погляди на світ та цінності? Відповіді на ці питання завжди дуже хвилювали і головну героїню книги "Мене звуть Люсі Бартон", яка рано полишила отчий дім і відтоді майже не підтримувала стосунків із рідними. Хіба що формально підтримувала, близькими вони так і не стали. І от зараз, коли Люсі зробили операцію і її одужання проходить не так, як хотілося б, до неї приїжджає її мати, щоб підтримати і доглянути. І ці дві жінки опиняються просто в ідеальних умовах для того щоб поговорити і, можливо, разом відшукати відповіді на питання Люсі. Люсі не ставить прямих запитань, мати уникає прямих відповідей, але якось вони знаходять порозуміння. Мені сподобався психологізм стосунків Люсі та її матері. Трохи збивали з толку оці недосказаності, але таке життя і на всі запитання ми навряд чи коли-небудь матимемо усі відповіді. Книга похмура і дещо навіть холодна за настроєм, але мені вона все одно сподобалася.