Ця книга заслуговує на 5! Сміх від абсурдності життя та смерті і гірка історія нашої Луганщини

Забавні і моторошні історії про роботу в луганському морзі Євгена Спіріна, зараз - редактора Бабеля. Коли так близько працюєш із мертвими починаєш сприймати як норму те, що травмувало б інших. Звідси і чорнушний гумор. Мені таке заходить, але особливо вразливих може травмувати. Книжка хороша, такі собі байки про непримітну частину життя - про її закінчення. Особливо історії про пиріжки з собачатини і про дитину в гуртожитку врізаються. "Морг" закінчується весною 2015го року, коли росіяни з місцевими дурачками захопили владу. В Луганську з'являються "народні командири", барикади, посилюється пропаганда. Можна глянути на той період очима людей, які різали тіла і закопували їх, коли війна стирала міста і людей. Але при всій динамічності сюжету, книжку вбиває переклад. Літературний, дуже словниковий переклад на українську. Для кожного слова є десяток синонімів, і чому перекладач вибирає для розмов луганських працівників моргу лексику, ніби це тусовка українських філологів - не розумію. Я "за" переклад із рос на укр, але щоб він не руйнував текст. А тут читаєш, і відчуваєш: не вірю.

Найбільше у книзі мене вразила історія про абсолютну дурну смерть молодого хлопця. Він їхав на мопеді без шолома і в голову врізався стриж. І таких прикладів у цій книзі багато. Читаєш і просто не можеш повірити, що це все реально. Описані вони дуже художньо і від цього читати цікаво, адже це не сухий витяг з протоколу про смерть. До всього цього додавалось те, що я знаю Спіріна особисто. І тому написане сприймалося ще більш емоційно. Адже важко повірити, що людина, яка нині очолює видання "Бабель" тягала трупи. Кожна з історій написана дуже живо, цікаво і захопливо. Ніби дивишся серіал. Це не книга про мораль (хоча знайти її тут теж можна), це не книга про розкол (філософ, який тягає померлих). Це книга про реальність міста, яке, ніби давні трупи, розвалювалося на частини. Держструктури нормально не працювали, бо не було грошей. А якщо вони і були, то осідали у кишенях керуючих. Виснажені люди були злі і не мали надії на майбутнє. Їхня реальність - заробити грошей, аби їх вистачило на базові потреби, а залишок (а часто не лише залишок, а й значну частину зарплати) - пропити. Це книга, яка занурює в гнітючу атмосферу. І тим, хто ніколи не був в Луганську, трохи таки пояснює чому у 2014 все вийшло саме так, як вийшло.