Це було краще аніж «Хитке щастя» але скоріш за все Енджі Кім просто не моя авторка. Здавалось би, декілька оповідачів, різні часові лінії, багато деталей - ну от прям те що я так люблю. Але ні, не в цьому випадку, оскільки деталі такі, які от прям нічого не дають по сюжету. Окей, не всі, але більшість 🧹 Хто винуватець я здогадалась на 75 сторінці але сподівалась що все не буде настільки очевидним. Думаю, варто зазначити, що це гостросюжетна проза, тому тут основний акцент йде не на розкриття злочину, а на людські відносини 👏 Скоріш за все, мені просто не заходить стиль та мова авторки. Тому що задумка доволі класна, просто потрібно було більше її розкрутити. Якби не обговорення, скоріш за все книгу я б не читала. І зізнаюсь чесно, прочитала 100 перших і 50 останніх сторінок (як і з попередньою книгою). Було все зрозуміло але не хватало деталей, тому потім я таки проглянула пропущений шматок ☺️ За сюжетом (ага, думали не скажу про нього?) сімʼя переїхала з Кореї, створили диво-судмарину. Простими словами, люди в ній дихали чистим киснем і це допомагало в лікуванні, особливо дітей з вадами розвитку 🌬️ Але одного вечора під час останнього сеансу, балони, які подавали газ вибухнули 💥 В результаті двоє померло, один втратим пальці, іншого паралізувало і ще одна дівчина полежала в комі. Ну і відповідно зараз триває розслідування, яке начеб то очевидне. Є явний мотив, можливість та докази. Але чи все дійсно так просто, і чи всі свідки кажуть правду 🤯

Прочитала книгу «запоєм», при тому, що тематику вона піднімає нелегку. Роман побудовано навколо судового розгляду: жінку звинувачують у тому, що вона організувала диверсію у кисневій камері – «субмарині», яку використовували для альтернативного лікування. Основна версія слідства – вона влаштувала підпал, щоб позбутись сина – хлопчика з аутичними розладами. Як ведеться сім’ям, що виховують дітей з аутизмом є однією із ключових «соціальних» тем, які авторка розкриває, користуючись детективною фабулою. Насправді все значно гірше – головні герої не сім’ї, а мами, що присвячують більшість свого часу турботі про дітей, нездатних бути самостійними як їх однолітки. Інша тема – це переживання іммігрантських родин, людей, що рвуть із звичним, хай навіть не самим благополучним укладом, і переживають необхідність налагоджувати своє життя з руїн, на чужій і не завжди дружній чи хоча б приязній землі. Блискучим роман робить психологізм і майстерність, з якою авторка препарує проблеми, бачить їх складові – сором, біль, гнів, відчуження; бачить і що ще важливіше – показує читачеві їх механізми, пояснює, як ці обставини впливають на людину, змушену у них існувати. Це в книзі зроблено дуже, дуже сильно і пронизливо. Підняті проблеми не абстрактні: у них є імена, переживання, помилки, особисті історії. Так, ці історії з одного боку дуже персоналізовані, а з іншого – «всі нещасливі сім’ї нещасливі однаково» – тут ця цитата навіть доречніша, ніж в оригіналі. Не можу не відзначити композицію роману: Енджі Кім чергує драматичні складові і емоційні моменти із розповідями про судових баталіях – блискучі (в стилі Перрі Мейсона) допити і пошук істини не лише захоплюють, а і дають передихнути від болючих моментів і переживати справді цікавий детектив. Ще одна композиційна особливість – історія переказана від першої особи різних причетних до справи людей, в результаті виникає такий мозаїчний підхід, коли пазл складається завдяки окремим деталям у різних оповідях. Розгортання детективної складової йде по наростаючій, клубок розкручується, постійно утримуючи інтерес. Книгу, попри важку тему і грубенький том, я буквально ковтнула за два дні. До речі, про сам том – дуже якісна поліграфія, на ціну явно вплинуло друкарське виконання, але воно того варте, тримати в руках – одне задоволення. Загальний висновок: блискуче. Емоційно затратний, соціально ангажований, при цьому психологічно філігранний і віртуозно закручений детектив. Один із кращих, прочитаних останнім часом.

Міракл-Крік - це маленьке провінційне містечко в глибинці Америки. І одного дня його сколихує трагедія - вибухає камера для кисневої терапії, в результаті - гине 6-річний хлопчик з аутизмом Генрі та мати 5 дітей Кітті. Вже це видається жахливою несправедливістю, але пізніше виявляється, що це був зумисний підпал, більше того, всі підозри вказують на Елізабет, матір Генрі. Схоже, що вона просто хотіла позбутись свого проблемного сина. Ми потрапляємо в історію у розпал судового процесу. Всі докази вказують на Елізабет і, скоріше за все, на неї чекає смертна кара. Але чим далі просувається судовий процес, тим більше приходить розуміння, що не все так просто і кожному учаснику тих подій є, що приховувати і про що мовчати. Ця книжка реально не відпускає до останньої сторінки. Авторка так вміло перемикає фокус, що одної миті ти підозрюєш кожного, а іншої - нікого. Стосовно головної героїні Елізабет, то у мене ставлення швидше негативне. Це така собі матуся, яка з маніакальною впертістю намагається зробити з свого сина “нормальну” дитину. Ну і ложка дьогтю в бочці меду. Авторка не сильно заморочувалась у медичній термінології або її не осилила. ДЦП не може розвинутись з нуля у віці 5 років. І аутизм не лікується дієтами. А загалом книжку рекомендую для тих, хто любить напружені психологічні детективи. Ну і видання від Рідної мови просто цукерочка, давно не тримала в руках настільки якісно зроблену річ. Хоча суперка мені і не подобається.