Микола Куліш - це один з моїх улюблених письменників доби Розстріляного Відродження, можливо ще й тому, що взагалі люблю драматичні твори, бо вони насичені діями, сюжетними колізіями й не обтяжені багатосторінковими описами або копирсанням автора в собі. П'єса "Мина Мазайло" сподобалася ще в школі й коли згодом перечитав її у дорослому віці, то враження знову були такими ж хорошими, що трапляється не завжди. На перший погляд, це простенька й весела історія, котра могла би стати сценарієм для комедії. Проте, як завжди у Миколи Куліша, за розважальним фасадом приховано глибший і зовсім не кумедний зміст. Це і відступництво від предків, втілене в палкому бажанні змінити прізвище, і актуальні досі мовні суперечки, і передчуття, що насувається чергова атака агресивного імперського шовінізму. Показово, що, хоча кожен герой твору уособлює певний світогляд або політичну течію, там важко знайти бодай одного безперечно позитивного персонажа, вони всі карикатурні. Я навіть у школі неабияк переймався питанням: хто в "Мина Мазайло" позитивний герой? Тоді мені здавалося, що, можливо, дядько Тарас, але висловив я цю думку дуже невпевнено, а тепер ясно бачу, що на роль авторового улюбленця цей наївний дідок аж ніяк не тягне. Справді, багато сказано про те, як нещадно Куліш висміяв російську шовіністку тьотю Мотю з Курська, рідше помічають, що й до старого українофільства з його романтизмом та замилуванням козаччиною він ставився так само іронічно. Загалом, попри позірну веселість, "Мина Мазайло" залишає доволі важкий і сумний посмак. Можливо, це тому, що ми сьогодні знаємо, куди воно далі повернуло, тож останні слова п'єси "заб'ємо всім Мазєніним гол" викликають хіба гірку посмішку, але здається мені, що й сам автор прагнув далеко не тільки розважити глядачів вистави - багато речей він уже наперед добре передчував та усвідомлював... Якщо в "Мина Мазайло" сльози крізь сміх ще потрібно вміти розгледіти, то у "Патетичній сонаті" трагічна мелодія бринить досить виразно. В цьому творі Микола Куліш знов вдається до свого коронного прийому: у провінційному містечку в буремний революційний час під дахом одного будинку опиняються представники протилежних політичних таборів. Є там і затяті російські імперіалісти, і поляки, проте головна сюжетна колізія обертається навколо трагічної роз'єднаності власне українців, показаної до того ж крізь драму особистих стосунків. Три персонажі твору - це ніби три парості українського дерева. Іван Степанович Ступай-Ступаненко - двійник дядька Тараса: романтичний українофіл зі старшого покоління, щиро та до нестями закоханий у славну козацьку минувшину, але зовсім відірваний од реального життя. Його донька Марина - це вже прогресивніший та прагматичніший тип української патріотки, я би навіть сказав націоналістки. Вона готова до практичних дій у боротьбі за вільну Україну, а мрійник-батько для неї лише комік. Нарешті, є палко закоханий у Марину поет Ілько, котрому доведеться зробити не один важкий вибір... Я не переказуватиму сюжету, аби не відбити охоти тим, хто ще не читав твору, але скажу, що поневіряння головних героїв - це для мене блискуче перенесена на мікрорівень трагедія України в ХХ столітті загалом. Твір справив надзвичайно сильне враження, я ще довго розмірковував над ним після прочитання. Взагалі драми Миколи Куліша, безперечно, варті того, аби їх читати і перечитувати, осмислювати й переосмислювати. Для кращого розуміння творів можу порадити прочитати також короткий есей Юрія Шевельова "Шоста симфонія Миколи Куліша" (можна знайти у збірці, яка називається "Не для дітей").

Розбіжності в думках та інтересах серед членів сім'ї - це справжня біда. Особливо, коли це стосується того, якою мовою розмовляти. Схожа ситуація склалася і в комедії Миколи Куліша " Мина Мазайло ". Голова родини вирішує змінити своє давнє українське прізвище Мазайло, що на його думку не дає "пробитися" до вищого кола суспільства, на більш солідне, російське. Але Мина робить це потай від сина Мокія, адже він "по вуха закоханий в рідну солов'їну". Саме хлопець був першим і єдиним противником того, щоб змінити прізвище. Мокій дізнається про наміри батька випадково, але відразу ж дає зрозуміти, що готовий вмерти, аби залишитись Мазайлом. Розуміючи, що до біди вже недалеко, Мазайлиха шле телеграму до родички з проханням негайно приїхати. Оскільки погляди у неї були такі ж, як і в Мина, то була надія, що жінці вдасться переконати Мокія. Але на поріг будинку з'являється і ще один небажаний гість. Чи не завадить він цим хитромудрим планам? І головне - чи вдасться Мині зміни прізвище наперекір синові? Смішна і досить таки актуальна історія в наш час. Думаю, багатьом людям не завадило б її прочитати.

Узнав, что в украинской литературе есть еще один писатель по фамилии Кулиш, только зовут его не Пантелеймон, а Николай, естественно, захотелось развеять свою неосведомленность и познакомиться с этим автором. Первым, что взяла в руки, стала комедия "Мина Мозайло". Мина Мазайло, по его мнению, всю жизнь страдал только от того, что фамилия у него нескладная. Вот почему однажды он решает сменить ее, да только время выбрал неудачное, ведь за окном полным ходом идет украинизация. Такая себе комедия с привкусом трагизма. Автор высмеивает украинский и российский шовинизм, эту вечную борьбу языков, в которой преобладают крайности. Вроде и прошло время, но верно говорят, что история ходит кругами, ведь читая это произведение, примеряешь ее на современный лад, и одежда впору. И вроде хочется смеяться, когда семья Мозайло решает назваться Мозениными, ведь это как Есенин, но выходит смех сквозь слезы. Вот так и получается, что модно быть то Мозениным, то Мозайло-Квач, но почему-то редко когда тем, кем ты есть, – Мозайло. Было интересно познакомиться с еще один таким вот актуальным классиком украинской литературы, который смог с иронией донести до читателя исторические ошибки, дабы они не совершались вновь. Поэтому нужно читать таких авторов, такие произведения, чтобы знать, помнить и не повторять.