Дуже затягнуто. І майте на увазі, що жодної відповіді ви не отримаєте.

Мінус зірка за кінцівку. Вона добре написана з точки зору історії і звичайно, можливо саме така кінцівка і потрібна подібним книгам, але я чесно сподівалася на яскравіший, впевненішим промінь надії для персонажів. Впродовж сюжету багато разів змінювалася думка стосовно того чи справді тут присутня містика, чи просто темні закутки психіки персонажів. Є графічні описи неприємних елементів. Є класичні жахи. Особливо додають вайбу вставки з "документами" і "дописами з сайту". Персонажі прописані якісно, за головних героїв вболіваєш. Книга принесла багато емоцій і багато матеріалу для обговорення. Зазвичай такі книги не мають продовження, але якби воно було (і мало нарешті хепі енд) також було б у списку на прочитання.

Ми колись жили тут лякає мене із перших сторінок. Зима, хатинка у лісі, Єва одна, а тут в будинок буквально завалюється невідома сімейка, голова якої тут виріс і просить екскурсію. Уже волосся дибки, скажіть? Найгірше, що вони поводяться наче так і треба, ходять кімнатами, розглядають усе, аж шкірою відчуваєш цей дискомфорт. Єва дуже невпевнена і не вміє відмовляти, тому пускає їх. Хотілось кричати: що ти робиш, жінко? Хто вони насправді, от воно тобі треба. А потім пропадає молодша донька. Ця містична атмосфера, коли автор не до кінця нам розповідає історію, і твоя уява гуляє на всю І щоб зануритись максимально у книгу, я читала перед сном вночі. Коли навколо темно і тихо, книга сприймається зовсім інакше — здригаєшся буквально від кожного шурхоту за вікном чи скрипу підлоги. І так, бляха, було страшно вставати у туалет, сидиш і думаєш, що за тими тінями ховається у темряві😅 Сподобається тим, хто любить містичні будинки та лгбт історії без слюней і яскраво виражених почуттів