Автору вдалося в такому маленькому творі написати так багато – це вищий пілотаж в літературі. Описується доля Марії – дівчинки, дівчини, жінки, матері, бабусі – від народження і до голодної смерті у 1933 році. Ставши у ранньому віці сиротою Марія змалечку наймитувала, покохала бідного хлопця, але коли того забрали на 7 років в рекрути, вийшла заміж на заможного, який був закоханий у неї до безтями. Та щастя не було – воно тільки війнуло, коли народилися діти і Марія знайшла у них відраду, і побувши нетривалий час, відлетіло, разом із смертями всіх трьох дітей. Не маючи сил пручатись почуттям, Марія іде до свого коханого, який спершу виявляється безтолковим і безалаберним господарем, б’є і лає Марію, але з часом змінюється, стає хорошим господарем і чоловіком, у них народжується троє дітей. Все було б добре і чудово – люди живуть, радіють простим буденним речам, господарюють, кохаються, але історія монолітним катком проходить їх долями. Спочатку несильно – російсько-японською війною, на яку забрали чоловіка, потім першою світовою, на яку забрали старшого сина, який там і поліг, а далі революцією та встановленням радянської влади, за якої настав голод, розруха, забрали все, що люди мали – навіть життя і свободу. Сюжет звичний для літератури, але написано такими словами і так глибоко, такими образами, так тужно, що в душі все перевертається. Деякі слова в книзі мені невідомі – вона була написана у 1934 році, іще до введення в літературі словників, в яких українська мова була наближена до російської і багато українських слів було викинуто з обігу, але незважаючи на це загальний смисл зрозумілий. І загальний жах – коли маленька людина перед навалою обставин, до настання яких вона не мала жодного стосунку, намагається вистояти, вижити, але маховику режиму все одно і він проходить по долях і життях, бо для нього вони нічого не варті. І ця життєва несправедливість, яка описана, про яку говорять своїми простими словами, своїм баченням головні герої, не залишає байдужим.

Тут написано - хроніка одного життя. А насправді це хроніка багатьох Марій, Гнатів, Корніїв, Лаврінів та Максимів. Хроніка українського села. Від царських часів до темних часів 33-го року. Улас Самчук пише неймовірно гарно й атмосферно. Відчувається життя села, кожний персонаж в ньому. Оця їх любов до землі, господарки. Перша половина книжки, навіть може здатися занадто стандартною по сюжету. Трагічне дитинство Марії, потім її юність, перше кохання, весілля, але не з тим кого кохала, чорна смуга, втрата дітей й таки повернення до першого кохання. Здавалося б, десь ми таке вже бачили. Але тут йде злам століть, який приносить війни, революції, хаос і голод. І тут Самчук гарно показує настрої селян і їх дії. Одним байдуже до того, хто буде при владі, аби дали землю й працювати. Інших дуже приваблюють нові ідеї й зміни. Хтось готовий воювати, але за умови… Когось відправляють примусово. А хтось відчув владу в руках і смак крові. Примусовий запис в колгосп, розкуркулення, висилка в Сибір, голод… Начебто розказана історія однієї Жінки, а насправді історія цілої України. Майже у кожного в роду була така Марія, Гнат, Корній, Лаврін і навіть Максим.

Читаючи книгу Уласа Самчука "Марія" я переживала разом з головною героїнею її тяжке життя, книга читалася легко - на одному диханні. В ній втілено образ простого українського народу в кінці 19 - початку 20 століття. Мені не довелося чути про ті часи від дідусів і бабусь, тому я важко уявляла собі ті події, в думках це були просто історичні факти та сухі статистичні дані. Лише після прочитаної книги я відчула весь жах того, що пережив наш народ в епоху "змін" - епоху голоду. Як нищилася наша нація, підривався її незламний дух, заради виконання чужих "планів". Книга про важку працю господарів на своїй землі, про віру в Бога і про те, як це "змінювали". Образ української жінки - такої терплячої, люблячої, ніжної і сильної, незламної до останнього подиху - це наша держава вцілому. Думаю ця книжка достойна бути в навчальній програмі старшокласників, щоб діти зрозуміли, що таке Голодомор, щоб ніколи не було забуто страждання наших предків. І не було пробачено нашому ворогу. Шкода тих хто не зміг пережити голод. Дякую автору за таку життєву книгу.