Література початку ХХ століття – це цілковите випробування, зважаючи на те, чим поплатилася українська інтелігенція того часу. Я говорю про «розстріляне відродження»! І тим важче читати ці твори зараз, коли вони стали класикою, коли вони нагадують про обірвані життя, у тому числі й життя Підмогильного. Валер’ян Підмогильний створив роман, який відрізняється від усього, що писали раніше. Кажуть, це перший урбаністичний роман, а як на мене, ще й цілком психологічний. Сюжет – заїжджений до дірок у сучасному кінематографі та літературі – маленька людина прагне підкорити велике місто. «Місто» Підмогильного – доволі сумна історія людини, яка приїхала до Києва знайти себе, а натомість втратила останні благородні душевні пориви. Степан Радченко постійно займається самообманом і знаходить тисячі відмовок та виправдань для своїх ганебних вчинків. Він не може вдовольнитися тим, що має, а його безмежний егоїзм губить людей навколо. Він поводиться зверхньо з вчорашніми коханками, тому що сьогодні вони вже його не гідні. Певно, найбридкішою є та людина, яка й сама не знає, чого їй хочеться, а всі навколо мусять танцювати, щоб їй догодити… Чомусь Степан нагадує мені Онєгіна, а ще більше Доріана Грея, особливо, у моменти діалогів з товаришем Вигорським. Будемо чесні один з одним, Степан не був утіленням чистоти та смиренності, вирушаючи до Києва. Не місто зіпсувало його – одним провінціалом більше, одним менше, яка різниця! Степан просто потрапив у середовище, де мікроби розмножуються швидше, і показав своє справжнє єство. Ми можемо його пожаліти, але не виправдати! Роман здався мені трохи важким для читання, але він, безумовно, вартий уваги українського читача! Схиляю голову перед паном Валер’яном…