Іван Багряний «Людина біжить над прірвою» Це вже третя книга даного автора, яку я прочитала. Вона, як і інші, не залишила мою душу байдужою. Усі твори Багряного одночасно ніби схожі один на одного, проте разом із тим кардинально різні. Треба одразу відмітити, що тут немає динамічного сюжету, карколомних подій та численних героїв. Це розповідь про боротьбу, жагу до життя. Проте не просто жагу, а всеохоплююче, всепоглинаюче бажання жити. Весь сюжет побудований передусім на головному героєві Максимові, який потрапляє в пекло, на яке обернувся світ, коли дві найзатятіші системи світу: радянська та німецька почали свій смертельний танок. Він опинився між двох вогнів: маленька людина, як піщинка, яку тим не менш так і не зуміла зламати, знищити жодна із них. Твір сповнений безкінечними роздумами, переживаннями, переосмисленнями головного героя. Завдяки Максиму автор демонструє на що здатна людина, яка має мету. Можна знищити тіло, проте не душу. Максим протягом всієї розповіді проходить дуже різноманітні душевні стани: від всеохоплюючої апатії та бажання чим швидше це все закінчити до нестримного бажання жити…жити не чому, а в перекір всьому. Я ще раз переконалася в майстерності Багряного. Усі описи настільки реалістичні, що виникало враження ніби ти стаєш ще одним подорожнім: ось ти ніби провалюєшся по груди у сніг у цьому безкрайньому лісі, а тут ти із останніх сил намагаєшся перепливти безмежну та могутньою Ворсклу. Твір сильний. Хоча не звичний як для мене. Просякнутий численними роздумами та філософією, він тим не менш мене не відштовхував, а навпаки -манив. Коли обезсилений та в пропасниці Максим переступив такий омріяний поріг рідної домівки я пустила радісну сльозу, неначе я сама переступила той поріг. А про що власне твір запитають ті, хто ще не читав його. Він про те, як не втратити себе, коли світ здається перетворюється на суцільне пекло та руїни. Він про те, на що здатна людина, коли втрачати їй нічого, але є мета, мета ціною в життя. Він про волю, незламність, витривалість та віру в людей. Дивний загалом вийшов відгук, але саме так я відчула цю книгу. Вона чудова. «Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатися і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукати в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя»