Перш за все хочу сказати, що свого часу читала книжку Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», і вона мені дуже сподобалася. Але лише тепер, читаючи цей роман, я багато моментів зрозуміла з тієї книжки, оскільки вони виявилися автобіографічними, тобто із життя членів його родини. Наприклад, у романі згадується, як один родич мав стерегти зеків у поїзді, та зеки зчинили бунт і викинули його з потяга, але він зачепився за ліхтар і так, б’ючись постійно об потяг, доїхав до місця зупинки. Тому в нього повсякчас боліла голова, і він міг будь-коли без пояснень піти з роботи додому. Подібні оказії траплялися і з іншим родичем. У новелі ж «Щасливий порятунок» у збірці «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого» випадкова бабця розповідає головній героїні Оксані про те, що у неї є родичі, які мали таку рису – безпідставно й без відома керівництва йти додому. І згодом Оксана теж вдається до таких невмотивованих дій. Або в романі є згадки про тракторний завод, про тхора і фретку – і подібні згадки є і в збірці новел. Це створює враження присутності, враження, ніби ти читаєш зараз спогади людей, які це особисто тобі раніше розповідали – просто неймовірно круте враження! Якщо я збірку новел опрацьовувала, досліджуючи поетику абсурду, то в романі, треба визнати, він теж представлений. Просто настільки штрихами, що це невловима благодать. Автор настільки вміло й гарно усе підмічає, що неможливо не захоплюватися. Ось, наприклад: «І люди при афіші засміялися з виглядом знавців, якими вони, за великим рахунком, і були», або: «Коли я поверталася з Петром із їдальні, Лариса сказала, що я кокетка. Насправді я інвалід кокетства, але ще дещо можу». Чи таке: «Мовчала церква над домами, затихли мародери на вулицях, не було й пострілів. Розворушене місто зачинилося на переоблік». Якщо ж розібрати усе по полицях, то, власне, так і є, ні до чого не причепишся, але буквально одна метафора (або інший троп – не пам’ятаю, як саме цей називається!) – переоблік – створює ірреальне враження. І вже перед нами постає не війна, про яку ми читали тисячі творів очевидців і просто маститих літераторів, а життя, яким воно є – і з мародерами на вулиці, і з відлунням приреченої церкви, яка, втім, має перерви («переобліки»). І, власне, те, що безчинствують мародери, каже нам не про смерть (бо ж живляться вони в домах тих, кого уже немає в живих), а про життя. Так, життя. Бо вони змушені мародерствувати, щоб мати змогу жити далі. «Недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата», «сонце сховалося на горищі будинку навпроти», а «дорогою можна поміркувати, з ким варто привітатися, а з ким ні»… Життя навіть не родини – роду, не епохи – а цілої ери зображено в творі. А особливо приємно усвідомлювати, що це родинна сага, якщо так це можна назвати, улюбленого автора.